— Один з тих ділків, імовірно, приїхав до готелю за два дні до тренерських зборів, — пояснив детектив. — Хтось, мабуть, дав на нього наводку, і його пограбували, відібравши валізу з готівкою.
— А ви маєте опис злочинця? — спитала я. — Хоч якісь деталі зовнішності?
— Той тип мав на собі лижну маску.
Лижну маску? Ух ти, як оригінально з боку Пола! Не кажучи вже, що геть зовсім божевільно.
— А звідки ж узялася кров? Ви не змогли встановити?
— Коли ділок подавав грабіжникові валізку, він набрався сміливості й торохнув нею грабіжника в підборіддя. На килим натекло багато крові.
— І як же вчинив у цій ситуації грабіжник?
— Наставив на ділка-квиткаря пістолет і пригрозив, що рознесе йому голову. Той, звісно, перепудився й віддав валізу.
— Скільки ж йому перепало?
— Півмільйона, а може, навіть більше. Ділок сказав, що там було лише сім штук, але він просто не хотів зв'язуватися з податківцями або ж боявся мафії. Цей тип був серед квиткарів за начальника.
— А чи були якісь підозрювані? — спитала я.
— Ми не знали, чия то кров. Опитали кілька гостей, що оселилися на тому самому поверсі. А того вечора в зборах брало участь щось близько двох тисяч людей. Ми не збирались оголошувати всеамериканський розшук і зі шкури пнутися через якогось хитрого ділка, явно пов'язаного з мафією, котрий, до того ж, брехав нам на кожному кроці, намагаючись прикрити свою дупу. Тут ми діяли строго за інструкцією, виконали всі необхідні процедури — ви ж знаєте, як це робиться — і взялися за іншу справу. Я швидко забув про те пограбування. І згадав про нього тільки тоді, коли приїхали ви. А навіщо вам це потрібно? Збираєте матеріал для книжки «Нерозгадані таємниці»?
— Щиро кажучи, це більше стосується мене особисто, — пояснила я. — Одного мого знайомого ювеліра вдарили пістолетом по голові і пограбували. Це сталося минулого місяця в готелі в центрі Мангеттену. І я, займаючись цією справою, пригадала стислий звіт про пограбування в готелі «Шератон», яким займалися ви. У вас, часом, не лишилося копії реєстраційної книги того готелю?
— Я вкладав копію в теку зі справою. Але минуло вже, дай Боже пам'яті, п'ять років, чи не так? Хтозна, де зараз похована та тека.
— Розумію, що створюю вам зайві проблеми, — сказала я. — Але чи не могли б ви зробити кілька телефонних дзвінків і дізнатися, де можна цю теку знайти? З мене — пригощання. До того, як ви зателефонуєте. У вас тут поблизу є ресторан «Мортон»?
Зампелла скептично оглянув миршавеньке яблуко. І потягнувся за своєю курткою, що висіла на спинці його крісла.
— Якщо добре подумати, то є, — відповів він, устаючи з-за столу. — Зовсім поруч, в Арлінґтоні.
Розділ 102
За дві години та дві порції філе з картоплею по-домашньому, ми із Зампеллою вже були в його кабінеті, і я зацікавлено вивчала копію реєстраційної книги, яку мені так кортіло побачити.
Якщо Зампелла гадав, що має якісь проблеми з серцем через високий рівень холестерину, то що тоді казати про мене? Коли я глянула на верхню частину другого аркуша, то відчула, що мені терміново потрібен дефібрилятор та укол адреностимулятора.
Он воно, ім'я, чорним по білому — Пол Стілвел.
Щось усередині мене небезпечно хитнулося. Навіть після всіх, здавалось би, невідпорних доказів, я все одно сподівалася на якийсь чудесний порятунок, що мав прийти в останню хвилину. Одначе сталося якраз навпаки. З'явився ще один доказ. Доказ чого? Безумства Пола? Чи його подвійного життя?
Я не вірила власним очам. Невже Пол і справді пограбував ділка-квиткаря на півмільйона доларів?
А я гадала, що то лише Скотт Тайєр такий. Що факт його співпраці з нарколділками є вбивчим і деморалізуючим. Що ж, у біса, коїться з чоловіками? Вони що, всі божевільні на легальних підставах?
«Ні, — відповіла я сама собі. — Не всі. Лише ті, хто мали нещастя зі мною познайомитись. Або навпаки».
Я пригадала чорний «рейндж-ровер», сумку від «Тіффані» й те, що у Вашингтоні Пол не носив окулярів.
Я повернулася до Зампелли, котрий уже встиг задрімати за своїм столом. Мабуть, тому, що за обідом випив склянку мартіні.
— Роджере, а ви не могли б зробити мені ще одну послугу? Іще одну — і мене нема.
— Валяйте, — сказав він.
— Я б хотіла переглянути список власників «рейндж-роверів» випуску 2007 року. З номерами, що починаються на дев'яносто дев'ять.
— Додатковий матеріал для книжки «Нерозгадані таємниці», еге? Гаразд, зробимо. Але, попри доконечність братньої поліціянтської допомоги, це має бути останнє прохання, бо незабаром повернеться з конференції мій бос. Вам би краще поки що-небудь почитати, а приблизно за годину побачимось, добре?