Выбрать главу

Моє серце зупинилося. Легені перестали працювати. Ні вдиху. Ні віддиху.

Я впізнала отой рівний як голка ніс, оті блакитні очі, оте рудувате волосся. Дівчинка була так само вродливою, як і Пол. Вона успадкувала всю його зовнішність.

Це не вкладалось у моїй голові. Я відмовлялася вірити баченому. Біль був такий, що його неможливо уявити, не переживши чогось подібного. То було як операція на відкритому серці без анестезії.

Усе виявилось у мільйон разів гірше, ніж я собі уявляла. Пол спромігся на найжорстокішу витівку, яку тільки можна уявити.

Він завів дитину.

Без мене.

Розділ 104

Я приїхала на Ріґґз-плейс, № 221 якраз учасно: Пол саме виходив з будинку з маленькою дівчинкою, ведучи з собою велосипедик «Дора-мандрівниця» з навчальними коліщатами. Коли він посадив усміхнене дівча на велосипед і вони вирушили по тротуару, я іронічно посміхнулася.

На дитячий майданчик поїхали, не інакше. Що ж, я ніколи не сумнівалася, що Пол стане прекрасним батьком.

Коли вони щезли з очей, я вийшла з «тауруса» й піднялася на ґанок цегляного будинку. «Треба ще дещо з'ясувати, — подумала я, машинально підіймаючись сходами й натискаючи на кнопку дзвінка. — Одну важливу завершальну деталь».

Треба добити всі залишки почуттів у моєму серці.

— Я вас слухаю, — сказала жінка, що відчинила мені двері.

Вона дійсно виявилась білявкою, але аж ніяк не старомодно-елегантною. І не маленькою. Принаймні її груди — однозначно. Років їй було приблизно стільки ж, скільки і мені, хоча, чесно кажучи, цей факт уже нічого не змінював. Я кинула знавецький погляд на її нашвидкуруч «підмальоване» обличчя й пузце, що напинало тугу чорну сукню. Схоже було, що недавно вона помітно потовстішала.

Це була приваблива жінка, котра відчайдушно намагалася відбити першу атаку старості наприкінці свого третього десятку. Що ж, час до фітнес-клубу.

Я втупилась у її карі очі під підстриженими пасмами світлого волосся — бентежно різкий контраст світлого й темного. Коли я вдихнула запах її парфумів, то щось холодне полоснуло мій живіт, як лезо бритви.

— Вероніка? — нарешті спитала я.

— Так, — відповіла вона. І повторила: — Я вас слухаю. — У її голосі чувся явний акцент, здається техаський, принаймні однозначно південний.

Я показала їй свій жетон.

— Я — детектив Стілвел. Мені можна з вами поговорити?

— А про що? — недоброзичливо й різко спитала вона, не відступаючи від дверей. Незрозуміло, чи то вона мене негайно впізнала, чи просто мала відразу до поліційних жетонів.

Я витягла роздруківку з відділу транспортних засобів, яку дав мені Зампелла.

— Ви маєте чорний «рейндж-ровер?» — спитала я білявку. Точніше, другу дружину Пола.

— Так, маю, і що з того?

— Я розслідую транспортну пригоду, один з учасників якої втік. Мені можна зайти? Буквально на хвилину?

— А чому нью-йоркський детектив приїхав сюди розслідувати дорожньо-транспортну пригоду? — спитала білявка, стоячи як укопана в одвірку.

На це я вже мала заготовлену відповідь.

— Вибачте. Мені слід було спочатку пояснити. Моя мати приїжджала сюди три дні тому з групою парафіян. І потрапила в аварію. Якщо ви виявитеся причетною, то я вимушена буду наполягати на конфіскації вашого авта для експертизи.

— Заходьте, — сказала нарешті білявка, відступаючи вбік. — Це вочевидь якась помилка.

У фойє я побачила припале пилом велике свічадо й заляпаний кавою журнальний столик. Дизайн був сучасний і не позбавлений смаку. У кімнатах було сонячно й затишно.

Господиня провела мене на кухню, де вона явно віддавала перевагу пристроям у стилі ретро. Рожевий міксер сусідив із пакунком борошна й дерев'яною дошкою для нарізання та відбивання м'яса. Невже вона куховарить удома для Пола? От любенька дівчинка!

— Сьогодні в моєї доньки Кароліни — день народження, їй виповнюється чотири, і я мушу приготувати торт як у мультсеріалі «Дора-мандрівниця», інакше настане кінець світу, — пояснила Вероніка, дивлячись мені у вічі.

«Кінець світу вже настав», — ледь не сказала я та відвернулася.

— Вам кави? — спитала хазяйка.

— Було б непогано, — відповіла я. — Дякую.

Вероніка розчинила й зачинила стінну шафку над раковиною. А я стояла ніби в чаду й відчайдушно намагалася не впасти. Якого дідька я тут забула? Навіщо мені це потрібне?