Інгред уміла орієнтуватися в неймовірніших становищах, її волосся було ще вогке від туману й очі блищали, але рухи не були квапливі.
Велике безпорадне тіло викликало в ній глибокий жаль і, не звертаючись ні до кого, вона сказала стиха:
— Невже ж вона вмре?
— Можливо, обоє вони вмруть, якщо це зараз не скінчиться, — і Ворн розтулив зведені вії, зазираючи в каламутні розширені зіниці.
Ту ж мить страшна судорога напруги скорчила тіло малпи й так само враз вона вгамувалася, може побачивши над собою рідне малп’яче обличчя. І тоді запищала манесенька скривавлена істота в руках Інгред.
—Людина, людське дитинча, — зворушено прошепотіла вона.
Ворн глянув на мізерне тільце. Плеската, наче розчавлена, мордочка морщилася й кривилася бридкими гримасками. Коротенькі ноженята з вузькими, як у малпи, ступенями були підібгані так, як звикли перебувати перед народженням. І проте ця істота була безперечно людиною.
— Так... майже людина, — неуважно, мов би міркуючи про щось инше, сказав Ворн і відвернувся до нерухомого тіла малпи. Її серце вже не колотилося і холодні руки звисали долі.
Асистент щось старанно записував у розграфлену книгу.
Інгред незвичним рухом притиснула до себе тремтяче малятко, несвідомо повторюючи рух матери, що захищає свою дитину.
У великій кімнаті, де все було таке чисте, біле, прозоре, де багато було скла, білого металу й білих тканин, неймовірне й недоладне здавалося первісне тіло малпи на операційному столі. А дві людини в білих халатах немов забули про маленьку істоту, засуджену ними на життя.
Цього дня Ворн вперше зрадив свою звичайну мовчазність. Голосом рівним, позбавленим інтонацій, він загомонів, не підкреслюючи жодним рухом слів, чому вони набули особливої ваги.
– Поки це лише досвід... Мета попереду. Ця маленька істота лише ланка в довгому ланцюзі таких істот. Так буде перейдено весь шлях від малпи через первісну людину до чудового типу класичної давнини... Стерти печать виродження з раси — от мета. Повернути втрачену пропорцію людського тіла, коли голова складала ⅛ частину тулуба. Влити струмінь свіжої звірячої крови до зіпсованої протягом віків крови народу. Скинути ярмо спадщини, що сприяє виродженню... Поки ми будемо лише чекати, спостерігати й... мовчати, — останні слова Ворн сказав зовсім тихо, звузивши очі, наче в них пройшов сліпучий промінь.
З цього дня само собою сталося так, що дитинчам пеклувалася Інгред.
Вона дала йому звичайне людське ім’я — Том. Вона охороняла його кволе життя з ласкавою дбайливістю, і поволі почуття глибокого жалю до малого замінилося справжньою ніжністю.
— Арвуде, погляньте, який він забавний, — казала Інгред, звертаючись до юнака з рухами автомату.
І той бачив, що очі їй сяють. Він бачив у них потім відблиск справжньої любови, коли Том почав відзначати її прихід своєрідною гримасою. яку Інгред звала усмішкою.
Минали дні, тижні, місяці.
Інгред бачила, що боязка іскра свідомости починає жевріти в маленькому звіряті. Весь непочатий запас ніжности, настирливої дбайливости вона віддавала Тому. Цілі дні вона панькалася з ним, і Арвуд з огидою бачив, як тягнулися до неї малп’ячі лапки й бридка мордочка наближалася до її обличчя.
Інгред спробувала награвати нескладні мелодії, і дитина вся розцвітала і, швидко спіймавши ритм, похитувалася на коротких ніжках, всією поставою виявляючи безмежне задоволення.
Том був незвичайно чулий до музики, і Інгред, помітивши це, намагалася розвивати в ньому цю здібність. Музика впливала на нього цілком особливо. Він нахиляв голову з виразом майже свідомим, а коли Інгред навмисно брала дисонуючі, фальшиві звуки, він кривився і сердився.
— Я зроблю з Тома людину, ви побачите, Арвуде, він безперечно більше людина, ніж гадає Ворн.
А Ворн, не припускаючи помилки в своїй теорії, вважаючи Тома на три чверті твариною, спостерігав його із спокійною цікавістю вченого до рідкосного екземпляру.
Під холодним поглядом його прозорих очей Том весь зщулювався із звірячим страхом. Він ховався в куток, намагаючись сісти спиною до Ворна, і не лишалося й натяку на людське в цьому мізерному тільці, в цій малп’ячій позі, в круглих переляканих оченятах.
Ворн вимірював «лицевий кут», об’єм і будову черепа маленького Тома й порівнював його з черепами передісторичних людей, намагаючись визначити, до якої доби можна застосувати створений ним екземпляр.
Відвідини Ворна де-далі більше знепокоювали Інгред. Вона бачила безкраїй жах Тома перед ним, бачила, як усе людське зникає з його свідомости в присутності цієї байдужої людини. Інгред підходила до Тома і ласкала його шерстке волосся, розуміючи неможливість врятувати його від цього катування.