— Так далі не можна, адже ви розумієте, Арвуде, що Ворн перетворює його на малпу.
Арвуд показував їй на похиле й вузьке чоло Тома.
— В такому черепі не можна збудити людської думки. Ворн правий. Його висновки непохибні...
Інгред бачила, що ця людина закута в формулу наукових висновків, як стародавній лицар в панцирі, людське слово не досягає її серця.
Вона прохала Ворна на якийсь час звільнити Тома від його спостережень, вона казала про людську свідомість, що прокидалася в ньому, про його музичність. Ворн слухав з недбалою усмішкою.
— Музичність? — Так, це можливо. Музика приступна людині на найнижчому щаблі культури, вона приступна навіть тваринам. А розум? — О ні... бачите...
І Ворн показував на маленьку фігурку, що сиділа, зібгавшися між канапою і шахвою. Кінці зігнутих пальців рук спиралися в діл — ця поза була типічна для малпи. Інгред прикусувала губу так, що на ній з’являлися краплинки крови. А примружені очі Ворна, завжди втоплені десь у далеч, здавалося, не бачили того, що коїлося біля нього.
Цього дня Інгред довго ходила кімнатою, розгублена й заклопотана. Сонце кинуло через вікно мережану стежку до її ніг і запалило золотий серп мідяної дуги на великому глобусі в кутку кімнати.
І тоді їй здалося, що дракон на блакитному полі безмежних океанів, прикутий до південного материку, змахнув здійнятим крилом, готовий летіти. Інгред спинилася, всміхнувшися своїй, ще в дитинстві створеній, фантазії, що так несподівано підказала порятунок.
Вона взяла на руки Тома, намагаючись, щоб він зрозумів, провела пучкою по блискучій поверхні глоба шлях, що перетяв мередіяни Атлантики — єдиний шлях до порятунку.
***
Воли Ворн проходив улицею, за його спиною шепотіли:
— Це Ворн...
— Це той самий Ворн, що... — і називали якийсь з його дивовижних винаходів.
— Він зараз працює над тим, щоб удвічі збільшити людське життя ...
— Ах, ні, зовсім не те. Кажуть, що він зробив якусь істоту, що вміє ходити і все розуміє, як людина...
— Еге ж, вона працює з ним у лабораторії...
— Дурниця, кажу вам, дурниця! Ворн винайшов хемічний склад, що заміняє людську кров, і хоче в такий спосіб уздоровити людство.
— Ну?!
— Еге ж. З людини виточують її хору, отруєну кров, наповняють її жили цим складом, і людина міцнішає, звільняється від спадкових хороб і навіть забезпечується від пошестей...
— Неймовірно! А я чув...
І чутки, одна безглуздіша за другу, оплітали ім’я Ворна. А ця мовчазна людина проходила повз, байдужа до того, що про неї говорять.
Слава слідкувала за ним, як слухняний, пес, і зрідка Ворн кидав йому коштовні зернята, видерті з скарбниці Нерозгаданого.
Але він був обережний. Він оголошував свої досягнення лише тоді, коли їх було остаточно перевірено, коли все було непохибно й безперечно.
Ніхто не мав доступу до його лабораторії, бо ніхто не мусив був знати про його шукання й неминучі помилки. Існування Тома було поки таємницею для всіх. Ворн готував цей винятковий сюрприз для людей, що чекали від нього мало не чуда.
І тому страшним ударом пролунало для нього повідомлення Арвуда.
— Поїхала, кажете ви? І забрала Тома?! Але навіщо? Куди?
Арвуд знав не більш за Ворна.
Кімната Інгред з неохайно розкиданими речами свідчила про хапливість, кілька забутих іграшок Тома лежали в кутку... і більше нічого. Жодних вказівок, жодної записки.
Перша зморшка тонкою розколиною розкраяла чоло Ворну.
Це була загадка, яку не тямив розгадати розум ученого, що звик мати справу з точними даними науки, а хаос людської душі був для нього Гордієвим узлом.
— Дивно! Ви теж нічого не знали, Арвуде?
Арвуд знизав плечима й відвернувся з виразом розпуки, нічого не відповівши. І цей жест людського почуття був такий незвичайний для юнака зі стриманими рухами автомату, що Ворн глянув на нього незрозуміло.
— Ну, що ж, будемо чекати, — сказав він, і більше вони про це не балакали.
Вони чекали довго. Арвуд гадав, що Ворн, переконавшися в марності чекання, повторить досвід з малпою, але сталося так, що їхня праця в лабораторії звузилася до розроблення вже встановлених положень, а кожний натяк Арвуда на потребу повторити експеримент зсував брови Ворна суцільною рисою.
... Вони чекали довго.
Час проклав сріблясту стежку в волоссі Ворна, і була незрозуміла його впертість у небажанні повторити спробу або, принаймні, оголосити досягнення. Иноді в його погляді з’являвся колишній вираз холодної самовпевнености, і він казав: