Арвуд відвернувся до вікна й дуже тихо сказав:
— Але ви сами, адже ви сами, Інгред, поглиблюєте її. Хіба малпа страждає від своєї потворности? Хіба вона заздрить людині? І нарешті чи ж хоче вона бути людиною? А ви примусили його хотіти того. Хто ж жорстокий, Інгред?
Він глянув на неї і тільки зараз побачив, що вона не слухає його. Вся витягнувшись, вона прислухалася до того, що творилося за дверима. Чийсь хриплий голос невиразно говорив:
... — Так це й є Томас Дан?.. знаменитий музика. Я так і знав, так і знав...
— Ворн! — скрикнув Арвуд, полотніючи, і кинувся до дверей.
На тлі чорної кришки роялю, піднятої, як щит, він побачив Тома, що притулився до неї спиною. Його голова заховалася між зведені плечі, руки було притиснуто до грудей, а круглі очі, що глибоко сиділи під навислим вузьким чолом, перелякано й злісно дивилися на людину. То був Ворн.
— І ви гадали, Інгред, що цей одяг, це начісане волосся заховає малп’яче обличчя? Ви зло пожартували, Інгред. Я знаю, що ця чорна шевелюра заховую волохате малп’яче вухо...
Ворн ступив до Тома й протягнув руку до його волосся, щоб одхилити навислі на лице пасма. Але в цю мить, ощеривши зуби, Том люто, по-звірячому загарчав і прищулився, як тварина, готова захищатися.
Ворн одсмикнув руку, а Інгред враз згадавши дику сцену з хлопцем, щойно розказану Арвуду, підбігла до Тома.
— Томе, не треба. Томе... Томе...
Том затремтів і поточився до її ніг.
Той саме страх, що примушував його в дитинстві ховатися в куток під холодним поглядом Ворна, сповнив тепер всю його істоту. Але до остраху приєдналася гостра звіряча злоба. Тільки дотик руки Інгред обеззброював його.
Він сперся зігнутими пальцями рук у діл і тихенько гарчав.
В ньому не було нічого людського.
Інгред зрозуміла, що це — кінець.
Сухими очима, де в глибу мигтів розпач, вона глянула в обличчя Ворна й голосом, що дзвенів болем, сказала:
— Навіщо ви це зробили?
Ворн погладив долонею чоло, і не відповівши ані слова, вийшов.
***
... Так скінчилася історія Томаса Дана, музики, що протягом одного місяця придбав славу. Про нього так само швидко й забули, і ніхто ніколи не довідався, що велика й люта тварина за ґратами клітки в Центральному Зоопарку колись примушувала їх бачити світ прекраснішим, ніж був він дійсно...
А сторожа Зоопарку бачили що-дня маленьку жінку під густим вуалем, що безстрашно підходила до клітки, і дивувалися покорі лютої малпи, що дозволяла ласкати свою шерстку гриву маленькій жіночій руці.
Ніхто ніколи не повторив досвіду, бо Ворн, того самого дня, знищивши всі свої наукові нотатки, зник з міста невідомо куди.
По-старому в країні народжувалися кволі діти з печаттю дегенерації, і статистика мертвою мовою цифр малювала шлях до загибели.
Примітки
Науково-фантастичне оповідання Єлизавети Михайлівни Кардиналовської «Помилка» представлено тут за публікацією у харківському часописі «Нова ґенерація», у № 5 за 1928 рік. Збережено правопис того видання, котрий дещо відрізняється від сучасного (наприклад, замість «мавпа» – застаріле «малпа», замість «піклуватися» – «пеклуватися», «де-далі» замість «дедалі» і таке інше).
Маска Гвінплена була його прокльоном... – Ґвінплен – персонаж роману Віктора Гюґо «Людина, яка сміється»: чоловік з понівеченим обличчям.