– Увечері в неї почалися перейми, – промовив фельдшер, – і тільки вчора я вперше побачив її медичну картку. Виявляється, у неї проблеми із серцем.
– Проблеми із серцем? Серйозні?
– Настільки, що їй не можна було заводити дітей. Я, звичайно, відразу викликав із міста кардіолога, бо її відправляти було вже пізно, але в них вічні проблеми із заправкою «швидкої». Ось сиджу чекаю. Обіцяли до обіду привезти фахівця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а їх усе немає й немає.
– Пообіцяли – значить приїдуть, – сказала Вероніка неуважно. – Так до неї можна чи ні?
– Сподіваюся, що вони приїдуть вчасно, – зітхнув чоловік. – Я ось про що хотів тебе попросити. Уляна мені не зізналася, від кого народила, але ти запитай її, так, про всяк випадок.
– Вона може й мені не зізнатися. Та й яке це має значення?
– Ех, ти! А ще майбутній лікар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобі сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що…
– Я постараюся дізнатися, – упалим голосом пообіцяла Вероніка. – Її можна погодувати?
– Погодуй. Невідомо, коли їй дадуть поїсти.
– Я пішла.
– Не забудь одягти халат! – гукнув їй навздогін Гнат Максимович.
Вероніка прочинила палату, і перше, що впало їй в очі, – це Уля, яка лежала під крапельницею. Обличчя було білішим від простирадла, яким її прикрили, а губи мали фіолетово-синюшний відтінок. Уля побачила Вероніку, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.
– Улечко, мила, здрастуй!
Вероніка поцілувала впалу щоку дівчини.
– Привіт, – тихо сказала Уляна й погладила руку Вероніки. – Як добре, що ти прийшла. Я так на тебе чекала!
– Хвались, кого народила.
– Там, подивися. – Уля очима вказала на дитяче ліжечко в кутку палати.
Вероніка підійшла, заглянула в ліжечко.
– Їх… Їх тут двоє!
– І обоє мої, – сказала Уляна.
– І хто в нас?
– Дівчинка і хлопчик! – з неприхованою гордістю сказала Уля.
– Ну ти даєш! Оце так молодчина! Вітаю! – сказала Вероніка й сіла на стілець біля ліжка подруги. – Сплять янголята. А ти як почуваєшся?
– Думаю, що Гнат Максимович тобі все розповів.
– Я принесла тобі поїсти, – змінила тему Вероніка. – Давай я тебе погодую.
– Встигну ще поїсти. Мені треба з тобою поговорити, бо як приїдуть лікарі…
– Про що?
– Про моїх діточок. Я прошу тебе, Вероніко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов її хтось квапив.
– У нас буде ще багато часу, – сказала Вероніка, узявши її слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цілий місяць будемо тут, я у всьому тобі допомагатиму…
– Прошу, вислухай мене, – урвала її Уля. – Я не знаю, що зі мною буде через годину. Своїм дітям я дала імена. Дівчинку я назвала Діаною, а хлопчика – Тимуром. Прошу тебе, стань для них хрещеною матір’ю.
– Добре, Улечко, добре. Охрестимо твоїх діток…
– Я можу бути спокійна?
– Звичайно!
– Як записати дітей, я вже сказала Гнату Максимовичу. Сьогодні вранці була секретар сільради, у неї будуть дитячі свідоцтва про народження. – Уля почала важко дихати, немов задихалася. – Ти хочеш запитати, навіщо я вирішила народжувати, якщо хвора? Якби ти знала, як я мріяла про дитину! Я сподівалася, що все обійдеться, що зі мною буде все добре…
– Так і буде!
– Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помітно, що їй важко говорити. Вероніка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала її руку. – Попроси дітей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що їм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сім’я. Я свого часу допомогла твоїй мамі, допомогла тобі… Мені тільки треба, щоб ти хоч раз на рік відвідувала моїх дітей. Зможеш?
– Звичайно, звичайно, зможу! Ти тільки не хвилюйся, – пообіцяла Вероніка.
– Це не порожні слова? – Уля з благанням і надією подивилася в очі Вероніці. – Обіцяєш їх відвідувати раз на рік до повноліття?
– Обіцяю! – впевнено і твердо сказала Вероніка. – Я буду їх відвідувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приїде лікар, тобі допоможуть…
– Шкода, що я не зможу своїй донечці зшити сукню на випускний вечір, – із сумом сказала Уля.
– Я пошию їй найгарнішу сукню, – сказала Вероніка, щоб утішити Улю.
– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.
– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?
– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.
– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.