– Тоді я піду додому сама!
Вероніка швидко натягла сукню на мокрий купальник і пішла, не попрощавшись із Захаром.
– Ніко! – гукнув він, але дівчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кіра.
– Що з тобою? – запитала вона у Вероніки. – Він тебе образив? Що він тобі сказав?
– Мене? Ти ж знаєш, що я не даю себе образити.
– Ну як він тобі?
– Звичайний чоловік.
– Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.
– Не будь дурепою. На краю світу може бути бездонна прірва, – задумливо сказала Вероніка.
– Недобре вийшло. Прийшли на річку разом, а втекли, як дві дикунки. Що він про нас подумає?
– А мені плювати на його думку! – скрикнула Вероніка. – Не подобається, то нехай спілкується з міськими! Вони не дикунки. Вони красиві, вони легкодоступні, вони розумні!
Вероніка різким рухом зірвала з голови вінок, жбурнула його вбік.
– Кіро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – різко мовила Вероніка.
– Я тебе не впізнаю, – сказала Кіра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого?
– Та йди ти зі своїм Захаром знаєш куди?
– Я піду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кіра. – А ти йди куди хочеш, але до мене більше не приходь.
– Дуже треба! – крикнула Вероніка і втекла. Вона навіть не помітила, що в очах подруги від незаслуженої образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрібні перепалки, про які відразу забували, а тут…
Розділ 3
Зустріч із Захаром перевернула все в душі Вероніки. Цілий день вона відчувала напад душевного збудження. То бігла на город і люто висмикувала дрібні бур’яни, які густим зеленим килимом полізли по грядках після недавніх дощів, то поверталася в будинок і лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в її розмірене життя. Хотіла скинути їх із себе, як липке павутиння, і водночас знемагала від непереборного бажання побачити його знову.
Вероніка взялася варити борщ зі щавлем. Бульйон уже був готовий, з алюмінієвої каструлі піднімався пар і розпливався приємний запах, а Вероніка сиділа з картоплиною в руці, завмерши, як статуя. Захар запросив її на побачення. Чому не Кіру, не іншу дівчину, а саме її? Дуже хотілося з ним зустрітися, поспілкуватися, вслухатися в низький тембр його голосу і знову відчути запах справжнього чоловіка. Але чому він призначив побачення не в клубі, як зазвичай усі роблять у селі, а біля річки? Там тихо й безлюдно. Чи не заподіє він їй зла? Адже вона ніколи не спілкувалася з хлопцями, старшими за себе, і до того ж малознайомими. Звичайно, Захар не красень, але в ньому було щось п’янке, таке, від чого паморочилася голова. Вероніку тягнуло до нього, але щось і стримувало. Дівчина вже пошкодувала, що розлютилася й образила подругу. Кіра була надійною й доброю, вона могла дати пораду, але не зараз. А що, як він пожартував і не прийде? Як тоді Вероніка виглядатиме в очах подруги? Ні! Якщо треба приймати рішення, то тільки самій.
– Вода вся википіла, – голос матері вивів Вероніку із задуми.
– Що?! – Дівчина підскочила і впустила з рук картоплину.
– Та що з тобою? Цілий день ходиш як не своя.
– Усе нормально, мамо, усе добре. – Вероніка натягнуто всміхнулася. – Зараз я все зроблю.
– Іди відпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую.
Вероніці здавалося, що день тягнеться нескінченно. Іноді так бувало, коли в школі були нецікаві уроки, але тоді довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзів. Але зараз дівчина була одна, вечір уже наближався, а вона сама наразі не знала, чи варто їй іти на побачення, чи ні. Рішення прийшло в останній момент. Була за чверть десята вечора, коли Вероніка швидко взула босоніжки й тихенько, щоб не турбувати матір, вислизнула з хати.
Дівчина майже бігла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром від річки потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.