Бiля виходу з метро до мене пiдiйшов якийсь навiжений i запропонував за мiй пакет «Шамбала» два однакових календарики. «Тiльки на цьому не ставте позначки щодо ваших критичних. Вiн хлопчик i нiяковiє«.
«Дайте менi дiвчинку». Завередувала я. В руках цей суб'єкт тримав широкий пакет, i в мене склалося таке враження, що в його пакетi плодився такими от маленькими календариками великий календар. Вiн туди глянув. «Немає дiвчаток». Я сказала, що в моєму пакетi лежать документи та токай, тому я б залюбки вiддала йому пакет i без «дiвчаток», але не можу. Вiн тодi сказав: «А перекласти все це до сумки не можна»? З виразу моєї мармизи вiн зрозумiв, що я нiчого перекладати не буду. «Слухайте, а можете зачекати трохи?» «Не можу». Вередувала я. «Для мене це дуже важливо». «П'ять хвилин». Попередила я. Тому що подумала, що невiдомо, хто з нас бiльше навiжений, вiн чи я. Я намацала в своїй кишенi спецiальний папiрець, який поклала на випадок своєї раптової загибелi, щоб його могли знайти правоохороннi органи. На папiрцi був телефон чоловiка, якого я особисто не знала.
Номер його мобiльного телефону я автоматично (хоча хто мене знає, може, вже тодi сформувався мiй злий намiр?) записала на клаптику паперу, коли його вголос перевiряла наша офiсна секретарка. Це був номер телефону одного з народних обранцiв, у нього був надзвичайно бридкий голос, а ще вiн хотiв стерилiзувати псiв. Я довго думала, як його позначити поруч iз цими цифрами. Записати iм'я, - можливо, це вкаже правоохоронцям на iнтимнiсть наших стосункiв? Чи просто iнiцiали? Обмежилася першою лiтерою його iменi. Хай потiм дає пояснення. «Ось вам новий пакет!» «Тiльки не класти в нього ковбасу, бо вiн був конячкою, i йому сумно?» Запитала я. Але той вихопив мою «Шамбалу» i зник. Менi залишалося дивуватися тому, в яку мiцну скляну тару обачливi угорцi розливають токай.
«Я дуже цим вражений, але токай - непогане вино!» Каже Ернест. Звiсно, як бiльшiсть австрiйцiв, вiн поблажливо ставиться до всього, що роблять угорцi. Пам'ять цiєї бiльшостi австрiйцiв так влаштована: вони не беруть до уваги той факт, що всi надбання Австрiї без впливу угорцiв виглядали б набагато скромнiшими. Потiм вiн каже, що з огляду на те, що в мене було приємне вiдрядження, яке я вдало поєднала зi своїм вiдпочинком… Тут вiн замовкає. Це вiн дає менi час збагнути свiй натяк щодо того, що мiй перелiт був оплачений за рахунок офiсу. «Тому ти пiдеш на фiнансовий тренiнг». Може, хтось подумає, що це чудова нагода вiдпочити, але це не так, за результатами зазвичай нуднющої лекцiї я маю написати звiт. Крiм того, аналогiчнi лекцiї ми всi прослуховуємо раз на пiвроку - точно. А їхнi автори не вiдзначаються оригiнальнiстю. Отже, поки ця пихата потвора ласуватиме моїм токаєм, я маю вислуховувати якихось мудродзвонiв. Добре вiн влаштувався.
Як ви думаєте, навiщо влаштовувати кiлька разiв щороку такi тренiнги? А справа ось у чому. Подейкують, що жилося-булося однiй мiжнароднiй органiзацiї… Непогано, треба визнати, їй жилося та булося, але постiйно гризла її одна проблема з проблем: мiжнародна органiзацiя була скнарою, що дуже псувало її життя з огляду на те, що основною роботою цiєї органiзацiї було надання фiнансових грантiв. Нестерпна легкiсть iснування, чи не так? I думала якось ця органiзацiя, яким найефективнiшим чином витратити їй кошти для розвитку країн з нерозвиненою демократiєю, та раптом вирiшила (до речi, такi рiшення вона приймала з дивовижною постiйнiстю), що нiчого не може бути кращим, нiж витратити цi кошти на своїх експертiв! Хай вони прочитають країнам iз нерозвиненою демократiєю чудовi лекцiї «Як правильно складати проекти бюджету» для представникiв таких самих мiжнародних органiзацiй та iнших органiзацiй, що полюють за грантами та харчуються ними.
Цi лекцiї читали двi життєрадiснi постатi. Американцi. Бiллi та Томас Елiот Молодший. Бiллi був дуже схожий на сором'язливого першокурсника, що витяг пiд час iспитiв бiлет про жiночi статевi органи i був поставлений перед дилемою: чи отримувати «незадовiльно», чи говорити вголос про таке-о. Томас Елiот Молодший був схожий на пiдстаркуватого гiбона. Час вiд часу на його обличчi з'являвся такий вираз, наче вiн показував нам свою червону дупу.
Першi пiвгодини слухачi, якi сидiли поруч зi мною, бурхливо обговорювали тему: скiльки цим (с)волоцюгам заплатили, чому щоразу до нас приїздять якiсь недоїдки з недопитками; аж потiм перейшли до бiльш приємної теми: як би ми могли ефективно потратити цi грошi та час, який вимушенi дарувати цим двом базiкалам. «Я ще мушу терпiти їхню жахливу англiйську, замiсть того, щоб навiдатися до дантиста», - шепотiв такий собi К., колишнiй працiвник амбасади України у Великiй Британiї.
Я ж прослухала кiлька тез, переконалася в тому, що з чистою совiстю можу передерти звiт, який готувала два роки тому; єдине, що потрiбно буде змiнити, - iмена лекторiв. Мене бентежив профiль такого собi К., в якого був занадто тонкий та акуратний (як на чоловiка) нiс, нiс, який я так любила на обличчi мого другого справжнього кохання.
Юлька, як завжди, намагалася мною керувати й того разу. «Я хочу, щоб ти з ним познайомилася». «Навiщо?» Втомлено спитала я. «Тому що вiн менi подобається. От сама побачиш. Слухай, я знаю твоє скептичне ставлення до моїх чи потенцiйно моїх чоловiкiв, але Андрiй - надзвичайний». «Юлько, - почала вiдкараскуватися я. - Ти ж чудово знаєш, що я не люблю технарiв, у нас рiзна ментальнiсть. I потiм: навiщо менi з ним знайомитися, адже вiн подобається тобi, а не менi. Не менi ж вiн подобається?» «Не тобi. I це - добре!» Юлька була сповнена оптимiзму i була така щаслива. «Але я просто хочу, щоб ти висловила свою думку. Як подруга. Та й узагалi. Ти рiдко куди-небудь виходиш, чого тобi стирчати вдома самiй? Поїхали на дачу. Там - природа. Ти ж любиш природу?» Природу я любила. «Ну, а хто там узагалi буде?» Безнадiйно спитала я. «Андрiй». Це iм'я Юлька вимовляла так замрiяно, що було не дивно, що вона мене зовсiм не чула.
Я почала її термосити. «А крiм нього?» «Рiзнi мої колишнi однокурсники. Ти їх ненавидиш усiх. У перспективi. Веселi такi технарi». Юлька посмiхалася до мене. «Я не поїду. Я, крiм тебе, нiкого там не знаю, отже, всi вони будуть лiзти знайомитися зi мною». «Боже, та кому ти треба? I потiм, там буде Андрiй». У мене з'являлося все бiльше пiдстав ненавидiти це iм'я. «Юлько, слухай, iще раз наголошую на тому, що я не знаю твого Андрiя i знати не…» «От i познайомишся!» Юлька така наполеглива. «Згадала! Нас туди повезе мiй кузен, його ж ти знаєш?» Так, безперечно, її кузена я знала. «Тодi я зранку вже у тебе!» Вона крутнулася дзиґою i зникла.
Була така тепла осiнь, казкова. Вранцi у вiкно крадькома проникло гiркувате прохолодне повiтря. Воно цiлувало мочку вуха й шепотiло: «Прокидайся». Ледь торкалося губ, залишало на них вiдчутну хризантемову гiркоту, яку миттєво всотує язик. Торкаєшся рукою мiсця поруч iз собою, вiдчуваєш його тепло й раптом лякаєшся, наче привид милувався з тобою в лiжку. Що це? Несвiдомий переляк через нагрiте порожнє мiсце. Тодi прокидаєшся й розумiєш, що нагрiла це мiсце своїм тiлом, а потiм перевернулася на iнший бiк. «Чого ти злякалася, дурепо?» Запитуєш сама в себе.
Я накинула на плечi закоротку сорочку. Пiшла на кухню, вiдчинила вiкно, потягнулася, високо задерла руки, випадково давши ляпаса тонкошкiрому вразливому абажуру; закоротка сорочка оголює сiдницi. Я зварила собi каву, всiлася на табурет, пiдiбгала до себе колiна, кiлька разiв намагалася натягнути сорочку до кiсточок. Я вбирала в себе пахощi кави, пахощi осiннього двору. Боже мiй, як менi було добре. «Я нiкуди не поїду», - обiцяла я собi й посмiхалася. Так я посидiла ще хвилин зо п'ять iз заплющеними очима, думала про те, яке воно швидкоплинне - щастя. Потiм рвучко пiдхопилася, почала втискатися у джинси, вдягати футболку, влiзати у кросiвки - i йшла вiдчиняти дверi кращiй подрузi.
У салонi старої «Волги» її кузена ми мовчимо. Царина мовчання. Менi здається, що пил всмоктує тiльки-но народженi нашi слова й переховує їх у кишенях старих зеленуватих чохлiв. «А де Рада, де твоя дружина?» Витягую з кишенi кiлька слiв i передаю Юльчиному кузеновi. Вiн повертається до мене, дивиться грайливо. «А вирiшив не брати, щоб не заважала». Вiн менi пiдморгує. «На дорогу дивися, телепень». Вистрибують iз пiднiжного килимка рiзкi слова Юльки. Staccato. Вона мене до всiх ревнує. А може, це й сестринськi ревнощi. Вiн без усмiшки дивиться на дорогу. Юлька знає, що я подобаюся йому, але вiн зовсiм не подобається менi. Тобто не те щоб, але - нi. Я примощую голову на її колiна. Вона посмiхається. В нас вигляд змовниць. Всю дорогу вона плете менi тугесенькi косицi.