«Я так вийду до базару?» Питає в мене тiтонька на колiщатках. Вона збила мене з ритму конячки, що сторчголов поспiшає додому. «Перепрошую?» «Я сюди вийду до базару?» «Нi, до базару туди». Показую. «А сюди що?» Питає цiкава тiтонька. От уже нашi люди. Тим особам, якi займаються аналiзами наслiдкiв та причин того чи iншого вектора полiтики держави, слiд просто згадати доскiпливiсть наших людей. Доскiпливiсть щодо того, що їх не стосується. Чого вони так роблять? Чого вони туди лiзуть? I чого ми так часто влазимо в халепи? Тому що: «а сюди що?» Байдуже, що те, що їй треба, - на iншому боцi, їй цiкаво: «а сюди що?» От що головне.
Я прямую додому. Назустрiч iде старенька, що спирається на врiвноважувач, вдягнутий у бiлу дуту коротку куртку. «Ну, Катю, що ти хитаєшся?» Обурюється стара. «Ба, ти чого до мене чiпляєшся на рiвному мiсцi? Я тiпа йду, як можу. Я ж дiвчинка. Я звикла сама триматися, а не когось тримати!» «За когось триматися - дурний зможе, кицю, а ти спробуй iти сама, а ти спробуй когось утримати!» Бiлий дутий врiвноважувач iще бiльше надувся. Чого цi старi такi нуднi? - мабуть, думає вiн. Прощавай, Залiзова Вiро.
viii)
«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» - звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка - це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка - ранiше, якщо пригальмована - пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.
Я поволi вiдходжу вiд складної операцiї. Привезли трьох пиякiв. Їх побили пiдлiтки, якi каталися на скейтах i роликах. Пiдлiтки стали надзвичайно жорстокими. На бiса їм думати про наслiдки, погралися - i розчинилися в ночi. Пiшли додому. Поспiшали, щоб не запiзнитися на чергову стрiчку жахiв. А може, зникли, щоб устигнути зробити уроки. Гралися, бач, вони. Виштовхали цей непотрiб на проспект, водiй не встиг опанувати себе, як уже глухий такий «пугумпппп». А що ми маємо як наслiдок? А маємо ми численнi осколковi переломи, холодець iз тазостегнових кiсток, мiзки, викачанi в дорожньому пилу, а також одне чудове тiло - добряче вiдстуканий стейк iз кров'ю. I ще багато органiв у власному соку. Ну, й на десерт - три струси мозку. Але на це я вже не звертаю уваги, бо наївся.
Це схоже на те, як у святковому новорiчному цукерковому наборi в моєму напiвголодному радянському дитинствi на три смачнi шоколаднi цукерки припадало безлiч гидких, дешевих, старих, у прирощених до молочних тiл обгорткових сукнях, карамельок. Я ховав свiй набiр, а сам лiз до Катеринчиного, щоб ухопити найсмачнiшеньке. А Катерина потiм жалiлася мамi, що я й без того, як молодший, отримую все краще, та до цього ще маю нахабство цупити її речi. А я називав її ябедою. «Це я - бiда? - обурювалася Катерина. - Це ти - бiда!» Спробуйте зi стейка зробити свиню. Або з холодцю - живих качок. I я подивлюся, як у вас вийде. Чаклунство, кажете? А я змiг. Чи не генiй? «Пане Андрiю…» Жалiсно так скавучить янгол. «Уже йду». Пiдморгую їй. Вона виглядає такою переляканою, наче думає, що в мене нервовий тик. Свiженький янгол.
«Ну-с?» Це вiн мене питає, професор «Дiрка». Наче я вiд нього щось хочу, а не вiн. «Будеш каву?» Я кажу, що з мене досить. «Чув плiтки, що сьогоднi вночi ти був надзвичайний!» I гиготить. Вiн розмовляє так, наче постiйно проголошує непристойностi. Я теж гигочу. Бо так простiше спiлкуватися. Пристосування до манер iншої людини буває корисним. Вiн пiдтримує мiй регiт, наче кидає хмиз у вогонь, щоб не згаснув. I вiн, i я спали з двома тими самими жiнками. Я пам'ятаю, Тетяна говорила, що вiн має занизьку дупу. А я тодi здивувався. Тому що я вважав, що в нього задовга спина. I ми постiйно з нею сперечалися, коли бавилися в лiжку.
Її це заводило - теревенити про колишнiх коханцiв. Її б воля - вона б їх усiх менi продемонструвала, добре, що кiлька з них емiгрувало до Iзраїлю, хоча вона пропонувала їх навiдати пiд час вiдпустки. А ще один помер. Принаймнi на побачення до нього вона не поспiшала. Втiм, ми час вiд часу заходили до ресторану одного з. Авiаквитки я вимушений був купувати тiльки у iншого з. Навiть плитку в ваннiй кiмнатi менi клав черговий з. А ще до одного вона зводила мене на сповiдь. Не знаю, хто з нас бiльше здивувався. «Занизька дупа». Говорила Тетяна i активно розмахувала цигаркою. Умисно бiля мого обличчя. «Задовга спина». Говорив я, вiдхиляючись вiд траєкторiї цигарки про всяк випадок. «Закороткi ноги». Продовжувала Тетяна. «А член за таких умов виглядає довшим?» Цiкавився я. I ми реготали. I зараз, пригадуючи це, я реготав, як навiжений. Iнколи менi цiкаво, а що говорила вона про мене? Що в мене занизьке?
«Слухай, а ти б не поїхав на форум?» Запитує Дiрка, прореготавшись. «На який?» Питаю я i усвiдомлюю, що втомився вiд реготу. «На лiкарський! - каже вiн i знову починає реготати. - А на який ти подумав? На форум шльондр?» Вiн котиться з реготу. «Шльондри там будуть! Як то - форум без шльондр? Обiцяю». Вiн знову регоче. «На Шацькi?» Запитую я. I думаю, чому не можна людинi видалити регiт. Я б йому залюбки видалив. Усi метастази реготу. «Так, на Шацькi». Раптом вiн заспокоюється, погляд його блукає, шукає цигарки. Я кидаю свої. «Мерсi». «Слухай, Марате, а туди хiба не прямує Галинський?» Вiн бухикає i знову заходиться в реготi. Цигарка падає на обтертий зелений килимок, я тупцююся по нiй. Менi здається, що килимок - поле для гольфу, а Маратова цигарка - уламок метеориту. На полi панiка. Але я їх урятував. Вдячнiсть мiсцевих хiрургiв безмежна.
«Галинський туди їде, але вiн туди не їде. Розумiєш, яка справа?» Галинський вчився з Дiркою, вони старi приятелi.
Може, вони теж мали тих самих жiнок. Я потискаю плечима. Хто зна? «У Галинського, як тобi вiдомо, є панi Галинська. Ця жiнка продукує шаленi ревнощi, якщо хочеш знати мою думку». Я не хочу, але вже знаю. «А ще в Галинського є любаска. Ну? Второпав?» «На Шацьких?» Питаю я. «Та нi». Вiн знову шукає цигарку. «Тутешня вона. Хоче, щоб вiн проводив з нею ночi. Молоденька, гаряченька. Спiльнi вечерi, спiльнi снiданки, те, се. Повна дупа романтизму. А як цьому зарадити? На чергуваннях вiн працює, втiм, знаєш, я так думаю - вигадує щось, щоб її того, розумiєш? Але їй цього замало». Ще б пак. «Тому вiдрядження - це його останнiй шанс. Три доби Галинська буде думати, що чоловiк убиває себе заради кар'єри на форумi, а Галинський буде пiпчитися зi своєю малою. I всiм добре». «А я до чого?» «Тепер про тебе. Я все це тобi пояснював, щоб мiж нами не було нiяких недомовок. А хто буде пiпчитися там? На форумi. Хто? Знаєш, а менi важливо, щоб мої лiкарi були активнi в побудовi професiйної спiлки. Це, старий, менi великий плюс». «Хрестик». Кажу я. Вiн знову регоче. В мене починає поболювати голова.