Михась? Сашко? Чорти їх обох забирай. «Старий, у тебе був нiчого такий виступ. Вiн стовiдсотково пишався б тобою. Помiтно: його школа!» «Марат». Допомагаю я собi вказiвним пальцем. «Так!» Радiє Сашко чи Михась. «Учились?» Продовжую вгадувати я. «Захищалися». Виправляє мене вiн. Життя сповнене людьми, що мають дотичнiсть до Марата. «Слухайте, а чого ви не п'єте, це ж прощальна вечiрка?! Нумо!» Зауважує менi з Тим, Хто Захищався iз Маратом, Той, Хто Вчився iз Маратом.
«Ми побачимося?» Запитую в Марини. Вона намагається щось вiдшкребти зi светра. Прозора кава, незримий соус, невидиме вино? «Светр - чистий». Зауважую я. «Совiсть брудна». Вiдповiдає вона i раптом дивиться менi в очi. «Ти знаєш, де я працюю». Марина йде. «Старий, а я знав, я знав, що в вас щось є. Ви так злагоджено «лягали» на вiстах…» Я здригаюся.
«Заради годиться ти також мусиш там бути, синку. Катю, скажи йому». Мама така наполеглива. Катя каже щось нерозбiрливо. «Де?» Трохи мляво питаю я. Я вiдчуваю себе якимось млявоплинним через цi клятi ранковi пробудження. «На весiллi Зої. Ти ж пам'ятаєш Зою? Таку руденьку? Нас запросили родиною, тому родиною ми й пiдемо. Ти ж бо не будеш заперечувати, що маєш вiдношення до нашої родини?». Мама. Ой, Мама. I хто така ця Зоя? Хто вона нам така? «Зазвичай на весiллях бувають вiльнi дiвчата, може, буде якась, дарована тобi долею. Га, Катрусю, чого б нi?» Катерина починає смикатися, обертатися до мене й кривити мармизи, як у дитинствi. Потiм вона повертає обличчя до мами й каже, що переконана: привабливi дiвчата там будуть. «I де ти був три доби? Я тобi телефонувала, навiть приїздила - тиша». «Мамо, а мобiльний?» «Чого я мушу телефонувати тобi на мобiльний, я що - твоя подружка, якiй ти не дав домашнiй телефон?»
Я зiтхаю. Дуже тихо, щоб мати не почула. «Я був на лiкарському форумi. На Шацьких». Мама починає погрожувати менi пальцем. Я здивований. «Не бреши! Там була Катя. I щось вона не казала, що ви там спiвали пiснi родинним дуетом. I чого про Катю я знаю, а про тебе - нi?» Я вiдчуваю, що мої очi не на мiсцi. В Катi вiдчувається сум'яття. Бува ж таке. «Ма, Катька - вона ж наша вiдмiнниця, ходила на всi пленарнi, мабуть, що й виступала з промовами, а я - байдикань (ти ж сама неодноразово казала), пив собi три доби поспiль та з дiвками займався академiчною…» Я зупиняюся. «Ти коли виступав?» Питає Катерина. Вона рожева та чудова. Свiжа, наче садова квiтка. Я вiдповiдаю, що виступав третього дня. Менi нiяково, справдi, грав у карти, пиячив, кохався, це ж треба розминутися з власною сестрою. «А ми якраз цей день випустили з уваги. Пiшли на озера. Я виступала в перший. У першiй половинi дня». «Господи, дiти. Ну як можна заблукати в трьох соснах? Як можна бути в одному мiсцi й не побачитися? Не розумiю. Вiдтак, на весiлля ти йдеш». Мати нiколи не змiнює коней на переправi. Я дивлюся на Катерининi штанцi, на них помiтнi вовнянi волосинки. Таке враження, що вона грала в дитячiй виставi Красуня та Чудовисько, яке й начiпляло їй своє волосся. «Треба щiткою». Кажу я Катеринi. «Що?» Реагує мати, наче я щось кажу до неї. «Нiчого». Посмiхаюсь я i за звичкою ховаю руки за спиною. Її тон нагадує менi той, з мого дитинства, коли вона погрозливо питала, хто взяв це чи iнше. Я завжди був Тим, Хто Взяв. Катерина тим часом звернула увагу на свої штанцi. «О, цi коти». Каже вона. «У-у-у-у». Я кажу.
«То ми домовилися. Заради годиться!» Я питаю маму, заради чийого «годиться»? Тим часом я думаю, що в мене припадає вiльний день, тому було б непогано провести його в товариствi НАТО, Будди та Колобка - гуркотiти фiсташками; згадувати нашу молодiсть, сперечатися про жiнок; пити пиво, яке в нашому традицiйному генделику завжди розводять горiлкою. «Нашого!» Мама вiдповiла. «Нашого родинного». В вас є родинне «годиться»? Спiвчуваю. «Я бачу, що ти незадоволений. Це так, синку? Я ж не кат. Пiдеш з нами, трохи побудеш там. Навернешся на очi. А може, тобi самому сподобається? Га, Катрусько, може ж йому там сподобатися? А якщо не сподобається - пiдеш собi, куди ти там планував». Мама робить мiнiмальну поступку. Я ж уявив собi, як зрадiє невiдома Зоя, коли я навернуся на її очi, - наче дiвчисько, якому хлопчисько показав пiсюнчика. «Ось воно яке». Ось вiн який. Невiдомий Андрiй. Мати вiдчуває мої вагання. «Слухай, синку, невже тобi важко це для мене зробити?» Незаперечний материнський аргумент.
Як бачите, я пiшов на весiлля Зої. Купив квiти. В них був такий вигляд, наче вони от-от зомлiють, зарюмсають i втратять обличчя. Називалися вони дещо плаксиво й таємничо - анемони. Спробуйте це вимовити й побачите, як вам скривить рота. Анемони. «Ой, якi ж ви надзвичайнi». Почала панькатися з квiточками мати. Їй потрiбнi онуки. Блiн, чому коли комусь потрiбнi онуки, а комусь не потрiбнi дiти, страждає все одно той, кому не. «Андрiйчику, який ти оригiнальний». Вiдтяла менi шматок вiд свого комплiментарного запасу мама. «Слухайте». Наважився запитати я. «А ви знаєте, хто ця Зоя?» «Звiсно!» Мама була збуджена, жвавi очi, жваве обличчя. «Це донька Антонiни та Вєника». Iнодi краще не ставити запитання, тому що вiдповiдь може породити ще кiлька. «А вчора я був на весiллi у доньки Вєника. Мiтли». «Ха-ха». Похмуро промовив Катеринчин Борис. Наволоч. Теж менi, знавець вишуканих жартiв.
Слiд зауважити, що квiти-плаксiї чудово пасували Зої, тому що вона також мала вигляд плаксiйки. Знаєте, є такi губи, краєчки яких опущено донизу? Похнюпленi губи. Такi були в Зої. Коли на небi бачиш такий мiсяць - краєчками донизу, - хорошої погоди годi чекати. «Якi оригiнальнi квiти», - сумно сказала неоригiнальна Зоя. I схилилася, щоб порюмсати на шиї незнайомого менi дядька. Вiн був низенький, тому Зоя склалася майже навпiл. Було цiкаво, скiльки вони так протримаються. Зрiст Еллочки-Людожерки, як ви пам'ятаєте з Iльфа-Петрова, лестив чоловiкам, бо вона була маленька. Зрiст Зої лестив би жирафам, баскетболiстам та телеграфним стовпам. На мене Зоя не звертала нiякої уваги. Я подумав: «Коли я навернувся Зої на очi, одночасно зi мною на них навернулися сльози». Чого я не пишу романтичних новел? Хiба погано? Втiм, можливо, вона не звертала на мене уваги, тому що я був нижчий за неї, але вищий за дядька. Опосередкована постать. Я силкувався врубитися, хто тут є чоловiком Зої, але зазнав фiаско. А навiщо вiн узагалi менi тре'? Вiдверто кажучи, було цiкаво, який вiн на зрiст.
«Зоя». Раптом почув я багатий басище. «Хто це тобi подарував цi незнайомi квiти?» Я уявив собi, як ця дама (а це басище виявилося дамою) вештається ринками та знайомиться з квiтами. «Капiтолiна Гнатiвна. Тюльпан Толян. Дзвiночок Зiна. Маргаритка Рита. Дуже приємно. Ду-у-у-у-уже. Будемо товаришувати домiвками, себто клумбами». А тут вона зiткнулася з квiтами, якi їй не було представлено. Неподобство. «Ой, он той парубiйко, здається». Тицьнула на мене Зоя величезним пазуром. Басище обернулося до мене. Воно було доволi височеньке, так собi нiвроку, а нiс нагадував кнопку. Я подумав: а що буде, якщо натиснути? Поїде ця дама нагору; спуститься вона униз; розщiбне пiджак: «ласкаво просимо» (а це був би номер, їй-бо); заспiває про зрадливе серце красунi чи скаже: «пiп-пiп».
Поки я грався з її носом, вона вирушила в мiй бiк. Я теж розпочав свiй рух, але в бiк червоної iкри, закортiло солоненького. Я зробив це вчасно, вихопив з-пiд носа двох череванiв двi останнi канапки. Iкра вiд мене не втекла. Але й Басище з Кнопкою опинилося поруч зi мною. Я не втiк вiд Басища. «Професорка Нiкiтiна».
Розложисто-гучно промовила вона. На комiрцi її сукнi зелено-пляшкового кольору було вибито квiтчастi вишневi гiлки. «Адвокат Бернес». Проiнформував її я. Двiчi збрехавши. Вона не виказала подиву. «Ви чий?» Натомiсть запитала вона. Востаннє я чув таке запитання вiд Iрки, але ставила його вона не менi, а маленькому цуценятi. «Ти чий? Ти загубився, га, маленький?» А вiн у вiдповiдь бив хвостиком. Менi закортiло теж чимось заметляти й гавкнути у бiк господаря. «Оно я чий». Замiсть цього я за допомогою носа, брiв, лоба та верхньої губи зобразив щось на кшталт: «Янепереконанийвтомущоявасдобрерозумiю шановнадобродiйко». Нiчого так, еге ж? Тренувався на родичах хворих.
Виходячи з того, що професорка Нiкiтiна переформулювала своє запитання, такий вираз обличчя говорив їй багато про що. «Ви - Зоїн чи Василiв?» Ох, як менi кортiло вiдповiсти, що я - Бернес, як вам було, шановна, повiдомлено, а не Зоїн i не Василiв.