Маленький плюгавий чоловiчок сидiв поруч зi мною. Подивився, що я читаю. Намагався також почитати, але недовго. Або вже читав, або не зрозумiв, або засумував. Посовався. Подивився на мене. Подивився знову в мої сторiнки. Поставив собi на колiна чорний дипломат iз згризеними часом кутиками. Витягнув пакет зеленого кольору. Звiдти старий пошарпаний самовчитель iспанської мови. Делiкатно тицьнув у лiтеру «g» в моїй книжцi й кахикнув. «Вибачте, я бачу, ви людина, що читає«. Я завмерла в очiкуваннi продовження. А що? Хороший день: Зiна, секретарка, Д. Г., спасiння у Христi й таке iнше. «Я бачу ви людина, що читає iноземною». Продовжував вiн. «От що це таке, ви менi не пiдкажете?» «Самовчитель iспанської мови». Обережно вiдповiла я.
«Точно? Ось витяг у доньки. Думав, може, непотрiб якийсь, навiть порнуха. Iноземна. Якось не довiряєш пiдлiткам. У те, що вони вчаться, а не розбещуються… ви це точно знаєте, що це самовчитель?» «Принаймнi тут таке написано», - про всяк випадок зауважую я. Вiн дивиться на обкладинку. «Слухайте, а ви можете подивитися? Тобто почитати, щоб переконатися. Я ж мов не знаю, не навчили мене мов. Тому дивлюся, як турок. Жодного слова не пiзнаю. А ви б подивилися, чи там усе нормально написано, немає матюкiв чи чогось гiршого, га? Може, там про секс написано, а вона це вчить». Я гортаю сторiнки. «Та нi. Нiчого такого. Звичайнiсiнький самовчитель. Нiякої крамоли. Мадрид - столиця Iспанiї. Олена їде до Барселони. Як вас звати? Марiсбель. I таке iнше». «Дякую вам». Вiн почав трясти мої руки. «Я собi мiсця третю добу не знаходжу. Нервуюся. Ось вкрав, подумав - на роботi комусь покажу, але якось соромно на роботi, подумав, а може, це щось непристойне, то що тодi про мене скажуть? Насмiхатися будуть, скажуть - от i притяг, старий козел. Дякувати Богу, що я зустрiв вас».
I з цими словами турботливий батько, якого я заспокоїла, витяг гаманець. I я подумала: «Ось воно. Зараз вiн менi буде платити». Ця думка мене страшенно налякала. Бракувало ще того, щоб знервованi люди похилого вiку розплачувалися зi мною в метро за те, що я розглядаю пiдручники з iспанської мови. А куди тiкати? Тим часом вiн розкрив гаманця. Я гарячково дивилася, де є мiсце, щоб стати непомiтною для нього. «Ось вона. Ви тiльки-но гляньте». На мене дивилася маленька чорно-бiла принцеса з хвилястим довгим волоссям i темними очима, що були сповненi iспанськими пристрастями.
«Хай, Ена. Ти знаєш, що iнодi нитки, вплетенi в килим, з одного боку здаються червоними та волохатими, наче гусiнь. Пiд iншим кутом вони видаються сталевими та гладкими, буцiмто добряче виголеними.
Ти вважаєш, що в цьому й полягає справжнє мистецтво? А якi вони насправдi, цi нитки? I взагалi, чи є це насправдi? Для того, хто стоїть там, є його насправдi - червоне та волохате. Для того, хто стоїть навпроти, є його насправдi - сталеве та виголене. Чи iснує незаперечне насправдi? У Будди немає зацiкавленостi в насправдi, вiн володiє абсолютним знанням, а пастки та лабети розставляються для нас, звичайних людей, щоб ми сперечалися, стиналися, щоб клали життя задля того, вимiру чого не iснує? Чи здатне людство одного разу збагнути, що не можна вхопити насправдi, бо унiфiкованого насправдi не iснує, i бiльше нiколи не розпочинати нiяких суперечок?
Бог пошиває нас у дурнi щоразу. Аят не може нiчого сказати менi з цього приводу. Бiдна дiвчинка стомилася за тиждень. Та й узагалi спокiйнiше тому, хто менше вчив. Колись менi було набагато спокiйнiше. Але i в спокої немає порятунку. Ти вiриш у те, що Христос викровив порятунок? Якби можна було - я б викровив трохи блакитного для Аят. Аллах вимiрює її знедолене життя кiлометрами фарбованої тканини. Якщо вона робитиме непомiтнi карби на людях, що набули нового життя як спiдницi, хустини та сорочки, тодi в наступному життi вона побачить, чого торкалися її зморенi працею руки. А от що можеш сказати ти? Чи володiєш ти знанням про своє насправдi?»
х)
Як завжди. Гуп-гуп-гуп. Колись Катерина говорила, що їй заважають спати краплини дощу. Я вважав це нiсенiтницею, тому що пiд дощ я спав, наче зачарований. Це була насолода - мати можливiсть спати досхочу, коли дощить. А вона чула биття краплин. Так само i я зараз. Чую її кроки. Може, в мене манiя? Я вiдкрив кватирку, луснув щосили. Вона здригнулась, але посмiхнулася менi. Розкута, навiть симпатична, хвойда з довгим волоссям, зiбраним у хвiст. Щоб їй нiщо не заважало, навiть власне волосся, бiжить i всмiхається ранку, а на iнших їй наплювати. А ще я подумав, що якби в мене була рушниця, я б неодмiнно влучив. Принаймнi спробував би влучити. Наприклад, у її задок, звабливий, такi короткi шорти, як лiкарська пов'язка, одна одмiннiсть: лiкарська пов'язка - на пiвобличчя, а цi шорти - на пiвдупи. Я б влучив. Вона б упала, всмiхнена, за її довгi ноги перечепилися б iншi побiгайцi. Так їм i треба. Суки, чого ж бо вам не спиться? «Та щоб тебе!!!» Нiхто мене не чує. Аж раптом - дзвоник у дверi. До бiса. Якого б це? Телеграма? Хто в наш час шле телеграми? Приязнi манiяки?
Це було гiрше за «якого б це». I наближене до манiяка. Бо це був Катеринчин Борис. Власною персоною. Забагато ранкових шокiв для пересiчних хiрургiв. «То ти не спиш? А я думав, що ти з роботи тiльки повернувся й залiг спати. I от зараз я прийду, а ти прокинешся через мене. А ти не спиш. Добре, що не спиш. Менi було трохи незручно до тебе йти. Якби було до кого… В цей час. А ти не спиш». Нервувався Бориско. Ох, i сволота. Знав, що мене розбудить, що я буду нещасний i причмелений, але все одно припхавсь i розбудив. Ще вдає з себе iнтелiгента. Делiкатничає. Теж менi. Ранковий делiкатес. «Ага. Не сплю. Через дiвчину». Навiть не збрехав я. «То вона пiшла?» «Втекла». Борис мовчав. Люблю ранкових мовчазних гостей. «Слухай, ти, може, помовчиш на кухнi? А я спробую поспати. В мене була важка нiч». «Катя мене зраджує«. Я був настiльки шокований, що не збагнув, чи вiн промовив: «Катя мене зраджує«чи «Кефiр мене збуджує«. «Що? Кефiр тебе збуджує?» «Нi. Кефiр мене не збуджує. А повинен?» «Не знаю». Цього ранку я був несподiвано вiдвертим iз шурином, чи хто вiн там менi?
Борис знову почав гратися в принципового партизана, якого захопили в полон. «Ти щось сказав». «Так. Катя мене зраджує«. «Катя тебе зраджує«. Пропапужив я. Борис ствердно хитнув рудою головою. Мовляв: правильно. Власне, я не знав, що менi йому зробити, пику набити чи що? Бо треба захистити сестру. Катька не може його зраджувати, вона не така. Вона занадто чесна. Вона непристосована до нечесного життя. Моя Катерина. Нечесне життя - там. А вона - тут. Я не розумiю, чому вона його обрала, але якщо вона вже щось або когось обрала, вона не зраджує. Примiром, вона нiколи не хотiла бути лiкарем, але вивчилась i працює лiкарем (i вона - чудовий лiкар!) тому що одного разу зробила свiй вибiр, тому що Катька гiпертрофовано вiдповiдальна. Так i з цим лайном - Борисом. Утiм, якщо вона його зраджує, то я все одно на її боцi, тому що вона моя сестра, а вiн менi - нiхто, нiщо, нiяк. «Не кажи дурниць, бо я ледь стримуюся, Борисе, в мене поганий настрiй, зараз я тобi затоплю в око, второпав? Iди краще, можеш чаю попити - i йди собi».
Натомiсть вiн всiвся у фотелi. Я його не запрошував, невже його запросив мiй фотель? Зрадник у моїй хатi. Борис навiть не всiвся, а впав. Я пильнував. Вiн крутив кистями рук м'якенько, наче схiдна танцюристка. Бiлi руки, схожi на черв'якiв, укритi рiдким рудим волоссям. Чого вiн сюди прийшов, Катеринчин Борис? Хто йому тут радий? Як каже Колобок. «Хто це одоробло, хто йому радий?» Може, вiн манiяк? А що, таке часто трапляється з людьми припилючених професiй, таких, як бiблiотекар. Бiблiотекар - манiяк. Поки ви розгублено тиняєтесь серед стелажiв, вiн бере книжку, розкриває її, швидко притуляє до вашого писку, вам бракує повiтря, ви - труп. Горе вiд розуму.
«Її не було на форумi, ти розумiєш? Ти там був. Катерини там не було». «А де вона була?» «Вона була не там. Сама менi про все розповiла. Я не хотiв це чути, якби ти знав, як я не хотiв це чути. Ти б також не схотiв. Але вона все розповiла. Навiщо рахуватися з моїми почуттями? Коли вона була з ним - не рахувалася, а зараз навiщо? Коли тобi болить бiльше - коли хтось робить чи говорить? Вона займається гiмнастикою, ти в курсi? Вправно займається. I промовляла все це так легко - наче гiмнастичнi вправи по килиму. По моїм почуттям. Наче вони створенi для її гiмнастичних вправ. Кому вони потрiбнi, мої почуття? Та нiкому. Чого ти так на мене дивишся?»