Йому так щастило, особливо при Дзьобакові. Здавалося, всі щедроти, даровані іншим, збігалися до його обійстя. Але ось уже півроку, як після смерті Петра доля відвернулася від нього. Мало того, вона почала жорстоко мстити за колишню ласку.
Насампочатку жнив, коли під Віщункою вигрівалися на розлогих готарах викохані, пишні хліба, неспогадано налетів град і за якихось десять хвилин перемолотив усе поле, полишивши за собою не колосся, а одні сльози. Біда бідою: від вогню і води нікуди не втечеш. Можна б і змиритися. Але чому град пішов тільки на його поле, оминувши інших? Чому?
Ледве серце відійшло від одного лиха, як приспіло друге. Наприкінці літа, саме в неділю, коли із жінкою далися в церкву на вечірню відправу, блискавка метнулась у хлів — спалахнув, як сухе клоччя. Діти, сусіди встигли щось таки врятувати із дрібноти, але найкраща худоба — корови, воли, коні — захлинулась у вогні. А тут під зиму трапилася ще одна пригода — загадка. Якось прокинувся від жахливого гамору за вікном. Вибіг надвір, а в передсвітанковому небі висять над обійстям полчища чорних воронів. Не завважив спершу Пастеляк на той небесний базар, бо пізня осінь завжди гнала птахів до людських осель, то й спокійно до хати подибав. Зодягнувся й пішов по ґаздівству. Але минула година, друга, а галас над двором не вщухав. З кожною хвилею вороняча зграя гусла. Скоро над обійстям вже й просвітку не стало видно. Далі зграя почала обліплювати дерева, сідати на хату, дровітню, хлів, пертися прямо в очі. Вибіг на вулицю, а над селом пусто-пусто. Тільки ось над його оселею такий гармидер. Притьмом метнувся у хату, схопив гвинтівку і почав безперестанку палити у зграю. Ворони, як стиглі чорні яблука, гепали одна за одною з дерев, але й не думали братися з обійстя. На постріли прибігли й інші ґаздове. Завбачивши чорну біду сусіда, взялися й собі до зброї. Цілий день не стихало бехкання гвинтівок у дворі Пастеляка, а гайвороння налітало й налітало. І тільки смерком зграя неохоче знялася й попливла у глибоку ніч. Мав Пастеляк відтак ще на один день роботи: збирав трупи ворон, якими по щиколотки було встелено все обійстя, й вивозив закопувати за околицю села. Майже дві цілі підводи спровадив туди.
І ось накаркало гайвороння.
Кілька днів тому Андрій вертався зі школи і закортіло поковзатися на ріці. Розігнався з берега, полетів і втрапив прямісінько в засклену тонким льодом ополонку, у якій жінки перед тим білизну прали. І не бачили б Пастеляки більше сина, коли б старий Петах не нагодився. Витягнув закоченілого хлопця й приволік на спині до обійстя. Загримав у ворота і, коли зблідлий Пастеляк вийшов, тільки й сказав:
— Візьми, ледве витягнув його з прорубу.
І, не промовивши більше слова, пішов.
Увечері хлопець впав у страшну гарячку. Лікар сказав:
— Якщо переживе кризу й прийде до пам’яті, все буде гаразд. Але надії мало.
Благав на колінах, молив, обіцяв великі гроші, але лікар тільки розвів безпорадно руками:
— Пане Пастеляку, мені, дохтору, підвладна тільки мізерна частина життя людського. А все воно у волі Всевишнього.
І ось вже кілька днів хлопець не приходить до тямки. Лежить ось тут, у хаті, як мрець, час од часу стогнучи.
Сходило сонце. І весь світ якось аж затремтів у передчутті радості. Сніги у дворі аж знялися і вдарилися дзвінко об вікна хати — посипався іній з дерев, наче срібна мука. І Пастеляк уперше в житті завагався — хреститися йому чи ні. І все-таки перехрестився. Від того здалося, що хтось легко зітхнув у його серці.
За своїми думами він і не почув, як боязко заскрипіли двері і на порозі стала мала Магдалина — одна з Петахів, дівчинка років дев’яти. Він побачив її вже біля печі. Мала, закусивши мізинець, насуплено, з острахом втупилася в підлогу.
«Приплелося, сученя», — подумав зло про себе Пастеляк, але вдавав, що не помічає дитину.
Дівчинка, побачивши, що на неї ніхто не звертає уваги, живо зблиснула оченятами і тихо підійшла до ліжка. Витягла з кишень сардака кілька сушених груш і поклала біля Андрія. Потому нахилилась над ним і щось зашепотіла. Андрій не поворухнувся. Обличчя його відсвічувало жовтизною, ніс загострився, щоки запали… Магдалина знову щось проказала до хлопця. Потому боязко оглянулася на Пастеляка. Він стояв біля вікна і не обертався. Дівчинка простягнула руку до Андрія і торкнулась долонею чола. Провела відтак ніжно по його обличчю і раптом заплакала. Це сталося так неспогадано, що Пастеляк весь аж оціпенів. Боявся ворухнутись. Йому раптом стало ніяково, навіть страшно. Адже в цю ж хвилину Пастеляк не зміг би віднайти в собі жодного теплого, людського слова, аби втішити, приголубити дитину своїх заклятих ворогів.
Магдалина плакала безутішно, і гарячі сльози з її не по-дитячому красивих вій одна за одною скапували Андрієві на чоло. Хлопець раптом поворухнув головою і відкрив очі. Свідомість поволі вертала до нього. Спершу він побачив червоних когутів, що весело кукурікали по стінах на полив’яних мисках, пучки Петрового батога на стелі. Відтак повернув головою і зустрівся з очима дівчинки.
Вона відступила на крок від ліжка.
— Магдалино, се ти? — прошепотів спеченими губами. — А я був так далеко. Далеко-далеко, і там страшно без тебе. Магдалино, там темно так.
Дівчинка усміхнулась крізь сльози, а потім, озирнувшись, чи не бачить Пастеляк, прошепотіла:
— А я кожного дня тікала до вас. А няньо завжди ловили і били, за волосся тягали. Дуже били, а я, видиш, все одно утекла.
І мовби боячись, що хлопець знову може повернутися туди далеко, де так темно і страшно без неї, Магдалина схопила його за руку і притиснула до себе.
Пастеляк все чув, але боявся повернутись. Погляд його довго блукав десь за дверима, межи снігами.
— Боже, де ти, чому страшно ведеться так на цьому білому світі? — запитав сам себе.
І знову глянув у небо, наче в молитовник, намагаючись там знайти відповіді для себе. Але небо було холодне і синє, як застигла посмішка мерця.
І ось тепер, на похороні, Пастеляк чомусь раптом подумав, що всі біди в його роду почалися саме від того зимового дня. Ні, він пішов відтак далі. Доля знову приголубила його. Він знову багатів, обростав новими полями, худобою, грошима, дерево роду дедалі могутніло, росло, але корінь уже почав точитись від того дня, коли перша нога Петахів переступила Пастеляків поріг.
— Що він мав діяти тоді? Що? Що? — билося тепер в думках, як безпорадне відлуння в горах. Але відповіді знову не знаходив.
Похоронна процесія помалу рушила із двору. Дід стояв відсторонено біля колодязя, пропускаючи повз себе людей. Батько зостався біля хліва. Коли двір спорожнів, батько підійшов до діда і, незмигно дивлячись йому у вічі, суворо спитав:
— Де він?
— Хто? — перепитав дід, намагаючись позбутись жорстокого погляду сина.
— Михайло!
Дід довго мовчав, втупивши очі в землю, а потім глухо промовив:
— Май, на Чортовім хребті ховається.
І, тяжко зітхнувши, вийшов на вулицю.
Днина була напрочуд тепла, осіння… Похоронна процесія пливла поволі вулицями, і коли наближалась до котроїсь із хат, довкола рясно обліплені плодами дерева починали одразу розцвітати. І коли труну з покійною доносили до кладовища, люди раптом помітили, як від Віщунки із ношею на плечах за процесією біжить і падає, біжить і падає Цар.
— Праведні люди і в смерті своїй красиві, праведні люди і в смерті своїй красиві! — кричав на всі околиці, коли біг.
А як падав, глибоко дихаючи, шепотів до себе:
— Гей тяжче стало на цьому світі. Ой тяжче, тяжче. Кажу вам, людкове, тяжче…
Павло широко розкритими очима дивився на ридаючого діда, потім підійшов до нього, боязко погладив його по руці і тихо запитав:
— Дідику, вам дуже боляче? Хочете, я вам ще повіншую. Лиш не плачте… Ось, візьміть, — і простягнув дідові жменю горіхів, дарованих тіткою Йоланою.