Дід умить стих. Видно, слова Павлові його вразили. Ховаючи від нас погляд, пригорнув Павла до себе і промимрив:
— Спасибі тобі, дорогий онучку. Чим я тобі віддячу за такий дарунок?
У цей час, хоч над селом висіло морозне безгоміння, з вулиці у двір увірвався вітер. Тягнучи за собою снігову пилюку, він закрутився білим веретеном серед обійстя, завив тужно і впав, востаннє схлипнувши, дідові під ноги — якраз на випалений клапоть під вікном. Земля невдоволено зашипіла, обдавши нас парою і димом. По двору рознісся чудодійний запах не то ладану, не то квітучої липи. Дід вдихнув глибоко повітря, довго пробував його на смак, потім сумно сказав:
— Як файно пахне. Придобритися хоче, прощення благає від вас.
— Хто? — запитав я.
— Михайлова душа, — відповів спокійно дід. — Це вона тепер вітром прилетіла… Мене весь час душить. А з вами, бач, липою заговорила, ладаном себе хоче освятити… Певно, прощення просить від вас, дітки…
— Стрийку, ми вам прощаємо, не мучтеся, — сказав Павло, нахилившись над самим згарищем. — Спіть собі спокійно у землиці, чуєте, не мучтеся так. Ми прощаємо.
— Ти що, здурів! — хапонув я за барки Павла і відтягнув від димлячої землі. — І ви, діду, таке страшне перед дітваком скажете, — розсердився я. — Хіба мало Павло наляканий?
— Але це правда, Митрику, — похитав головою дід. — Тої ночі, коли Михайло вбив вашу маму, прибіг до хати, розбудив і каже: «Но, дорогий няню, тепер уже все — мені кінець». «Що сталося?» — запитав я. «Вранці почуєте, а зараз подивіться у вікно». Я виглянув. За селом кервавилось півнеба. «Це місяць горить, — пояснив стрийко Михайло. — Тепер і небо буде проти мене». «Михайле, ти вже зовсім здурів, — сказав я. — Розкажи, де був, що наробив?» — «Людськими словами того не переповіш, дорогий няню, — відказав він. — Тікаю на Чортів хребет, аби там свій уже нарешті переломити. А до вас прибіг просити, аби поховали мене біля матері. Я знаю, коли буду біля неї, вона мене відмолить, мамка заступиться за грішну душу…» Далі схопився і за поріг. І вже із сіней крикнув: «Честуйте Андрієвих дітей, я ще від них відпрошуся». І зник у кривавому півнебі.
Опергрупа вирушила на «лови» стрийка Михайла другого дня опісля похорону матері. Із села виїхали затемна, щоб не накликати цікавих очей. Машина довезла міліціянтів до окрайця лісу, а тут уже пішли обережно ланцюгом в напрямку Чортового хребта. Вів групу батько. Йшли тихо, не подаючи жодної голосинки. До обіду дістались проходу на Чортів хребет і мовчки прилягли перепочити в хащі біля путівця, що ледь помітно в’юнився у зарослях папороті. Іншої дороги до хребта не було. Тут закінчувався ліс, а далі піднімалися майже прямовисні скелі. І тільки цей єдиний путівець, деручись уверх між кам’яними стінами, міг довести подорожнього на Чортів хребет.
Була саме пора, коли осінь починає дихати на дерева тим вогнем, від якого не стільки палає листя на кронах, скільки береться полум’ям світлого суму людське серце. Ліси в цей час немов знімаються над землею, зависають під небом і цілий день мерехтять на обріях у ніжних переливах сизувато-голубого марева. А натомлені за літо гори, здається, якось старіють і все більше вгрузають у глибини землі чи своєї мудрості.
Батько відірвав погляд від навколишніх краєвидів — останній раз бував тут перед війною — й прислухався. На стежці почулись причаєні кроки, потім посипалось у прірву каміння. Підняв руку — всі одразу насторожились. Минали хвилини… Нависла в’язка осіння тиша. Якимось дивним чуттям стрийко Михайло зачув засідку, бо, коли батько дав знак піднятися, із-за каменя, що прикривав прохід, бризнув вогонь. Кулі заплакали тонко й скаржливо. Всі притьмом до землі пригнулись, але пострілами ніхто не відповів. Батько хутко поповз до ялиці й миттю випростався за нею. Завагавшись якусь мить, раптом крикнув:
— Михайле, не роби більше гріха! Виходь і здавайся! Ти чуєш мене?
Довго німував камінь, а потім почулося:
— Андрію, брате, се ти?
— Я, Михайле!
Якусь мить стрийко Михайло ще мовчав, а далі почулися схлипи — заридав.
— Я знаю, Андрію, що звідси мені живим не вийти, але дай, дай хоч востаннє гляну ще на тебе. Вийди, клянуся нашою матір’ю, що стріляти не буду. Тільки гляну на тебе, — кричав із-за каменя стрийко Михайло і зривався знову на плач.
Ніхто не встиг й оком змигнути, як батько вийшов із-за дерева і опинився на галявині. Всі отетеріли. Постояв кілька хвилин незрушно й спитав:
— Бачиш?
— Дивлюся й не надивлюся, — мовив тяжко Михайло. — Десять літ не виділися. І всі ці роки я, здається, йшов до тебе з другого кінця світу. Й отак зустрілися.
— Михайле, прошу тебе теж іменем нашої мами — вийди.
— А ти, Андрію, зовсім не змінився. Так ніби вчорашнім днем розійшлися. Он і шрам на лиці не постарів — це як ти із липи впав.
— Михайле!
— А пам’ятаєш, як колись пахла липа у нашому дворі? А мама її насушили і вистелили нею горище, і вся зима потім цвіла і пахла липовим квітом. Видиться тепер, що й по смерті мені буде снитися той запах квітучої липи.
— Прошу тебе, як брат, Михайле…
— А чи пам’ятаєш, як втішав мене, коли заблудилися у Кам’янському лісі. Цілу ніч гриміло, йшла злива, а ти застеляв долонями мої очі від блискавок, зігрівав своїм тілом і словами… Господи, як би я хотів повернутись тепер у той далекий ліс, заблудитись у дощах і ніколи вже не вибратись із їх непролазної хащі. Та й що там говорити, все життя моє, брате, було потім як в диких дебрях.
— Михайле, а може, ще не пізно вийти з них на дорогу.
— Ні! Ні! Дорога моя уже у двох кроках від прірви. Ти знаєш, я так хотів би тебе зараз обняти, впасти на коліна і притулитись лицем до твоїх долонь. Чому доля така жорстока, брате? Чому вона розділила наші серця цим величезним і холодним каменем? Чому? Я ж тебе так любив, брате! — стрийко Михайло знову заплакав.
— Якщо любив, то хіба наважився б убити? — спитав батько.
— Неправда, неправда! — закричав істерично Михайло. — То не я! Розум помутився. І хтось інший, божевільний, йшов до твоєї хати помимо моєї волі. Отому й не буде більше доля до мене милостивою. Навіть коли б і простили.
— Михайле, тоді виглянь, хай і я на тебе подивлюся, — втративши всяку надію на здоровий глузд брата, попросив батько.
За каменем довго чулися схлипи, потім стихло.
— Михайле! — крикнув батько.
І тут стрийко обережно виглянув із-за каменя.
Батько жахнувся. Крім горбатого носа і циганкуватих очей, від колишнього стрийка Михайла не зосталось нічого. Волосся заплутане реп’яхами, обличчя неголене; щоки у струпах прилипли до зубів, загостривши до неймовірності вилиці…
Гіркі сльози німо текли з Михайлових очей, полишаючи за собою на немитім лиці криві борозенки.
— Михайле, — тільки й встиг вражено шепнути батько, і ляснув постріл. Куля бренькнула об камінь, вискаливши добрячий шмат валуна. Михайло притьмом зник.
— Хто стріляв? Хто посмів? — закричав батько, метнувшись за дерево.
Але було вже пізно. Камінь озвався вогнем. У відповідь йому вдарив пострілами ліс.
Смерть оббігла і на цей раз стрийка Михайла. Щасливо уникнути бою йому вдалося кілька разів. Дивувало інше: він знав добре, що за ним полюють, що рано чи пізно прийде його кінець, але з Чортового хребта чомусь не злазив і не тікав нікуди.
Останній раз батько подався на Чортів хребет в кінці листопада і не повертався три дні. На четвертий у лісі на схилі гори вранці зацокотів автомат. Йому огризнувся другий. Село принишкло, зарилося по саму маківку в сніги, дочікуючись насторожено кінця печальної пісні. А автоматні черги то стихали на якийсь час, то знову починали в’їдатись одна в одну. Під обід все стихло і село, обтрушуючись від снігу, піднялося навшпиньки і причаєно обернулося до Чортового хребта. З-за лісу тяжко брів батько, згинаючись під мертвим тілом брата. Біля церкви зупинився, кинув автомат і опустив труп біля бабиної могили, яка самітнім горбком спливала неподалік дзвіниці. Зняв шапку й опустив голову. Простоволосий, за півдня посивілий і зістарілий, він більше не міг стримати себе і безпомічно, як дитина, заридав.