Ще кілька годин тому він грався у смерть із ворогом. І вона, задихана, озвіріла, божевільно рячачись, бігала від одного до другого, не відаючи, за кого вчепитись. І ось вибір зроблено. І тепер перед ним, біля могили матері, вже лежало тіло не ворога, а рідного брата. І кров, що цвіла на снігу біля мертвого стрийка Михайла, це була і його кров. І кров матері, яка їх родила в однаково тяжких муках, однаково недосипала над колискою і боліла серцем, коли врізали пальця. А тепер, у цю страшну хвилину, їй не судилося навіть востаннє закрити в синових очах холодні зимові небеса.
— Простіть мені, мамо, коли можете, і ти прости, — прошепотів, глянувши на брата. Нахилився над його тілом, поцілував у чоло, відтак склав Михайлові на грудях руки, обличчя накрив шапкою. Підняв автомати і, наче сліпий, подався до обійстя діда.
Село знову принишкло, вгрузло в сніги, і хати то переляканими й оторопілими, то здивованими й осуджуючими вікнами дивились йому вслід. А батько йшов, і весь час йому чувся в завиванні вітру безутішний плач матері біля церкви, і тіло аж ошпарював мороз.
Обхопивши голову руками, дід сидів за столом і помутнілими очима втупився в порожню пляшку з-під горілки. Коли увійшов батько, він навіть не глянув у двері. Батько постояв з хвилину мовчки і сказав глухо:
— Він лежить біля церкви. Похороніть його як людину, бо я цього не можу.
— Дуже тобі дякую, — проказав, не піднімаючи голови, дід. — Щасливої смерті діждався твій брат, коли навіть і стільки землі для нього не пошкодував, — обвів пальцем стіл. — За це варто йому було стерпіти великі муки на цьому світі. А я й того не заслужив. Забрав, Іудо, від мене всю землю, то й зариєш вітця свого як собаку, під чиїмось плотом. І то матиму велику честь, якщо ти, а не чужі люди закопають, — зайшовся воронячим сміхом дід.
Але батько вмить посуворішав і, натискуючи на кожне слово, відрубав:
— Я прийшов до вас, няню, тепер не радитись, як поділити землю між мерцями, а сказати, що син ваш лежить біля церкви. І поховайте його, прошу вас, як належить батькові, бо я цього зробити не можу.
— А-а-а, так воно, так, — промимрив дід і піднявся.
Накинув на себе гуню і вийшов надвір. Свіже дихання вітру трохи протверезило. Приперся до одвірка й зором натомленим окинув обійстя. Страшною пусткою, приреченістю й відчаєм несло від кожного дерева, колодязя, стайні, воріт. Навіть сніг лежав на подвір’ї якийсь мертвотно-блідий і пахнув тисячолітньою гнилизною. Дід натягнув глибоко на очі капелюх і дався, було, до стодоли. Та раптом зупинився вражений. Під вікном, на тому місці, куди стрийко Михайло у дідовому сні приповзав вовком і вив, сніг зовсім розтанув і шмат чорної, спеченої землі гаряче димів. Дід перехрестився і зі словами «Будьте ви всі прокляті!» повільно зайшов у сіни і поліз на горище.
Під стріхою, в темній закутині, намацав гріб і потягнув на середину. Старанно обтер павутину, пилюку… Труна чорно і зловісно засвітилась у темряві. Ось уже кілька років лежала вона тут, дочікуючись свого часу. Пастеляк замовив собі її після того, як отримав похоронки на своїх синів. Гибель дітей глибоко вразила діда і вперше заставила замислитись його над скороминучістю життя. Доти він ніколи не задумувався, що прийде час і все доведеться залишати… Завжди чувся при добрій силі, і життя бачилось йому безкінечним, неозорим… Коли й помирав хто, дід сприймав це за належне, що так мало і мусило статися, проте ніколи не допускав думки, що це може настигнути рано чи пізно і його. Бачив себе в цьому світі вічним, сильним і всевладним. Однак смерть п’ятьох синів потрясла, перевернула в ньому колишні устої. Все більше згадував пережите і чогось панічно боявся заглядати в майбутнє. Тоді і спало на гадку замовити загодя собі труну. І не будь-де, а в Будапешті. Майстри пропонували морений дуб, але дід, хоч і великі гроші довелось заплатити, настояв, аби гріб виготовили йому з тисового дерева — вічного. Навіть на тому світі він хотів різнитися від інших.
«Горе, велике горе, коли батьки хоронять дітей у своїх гробах», — подумав дід і, тяжко зітхнувши, обв’язав труну в’язілем та обережно спустив по драбині донизу.
Надворі кинув у деревище кирку, лопату, прикріпив гвіздками віко і, впрягшись у нього, поволік на собі до церкви. Йшов тяжко безлюдними вулицями, волочив снігами гріб і чомусь весь час здавалося, що доля впрягла його в проминуле життя, яке йому вже, не перестаючи ні хвилини, тягнути до останку.
Стрийко Михайло лежав біля дзвіниці. Скоцюрблений, обірваний, зарослий, він одразу якось здрібнів. З колишнього могутнього, здорового і красивого чоловіка смерть вчинила жалюгідного хлопчиська. Дід став перед сином на коліна, зібрав із чола волосся, пригладив його назад, і чомусь раптом згадалося давнє…
Михайлові, здається, йшов сьомий рік. Пастеляк якось повернувся увечері з поля і помітив, що в домі всі чомусь перелякані.
— Щось трапилося? — спитав суворо дружину.
— Та-а-а ніч-чого такого страшного, — відповіла заїкаючись.
Діти теж примовкли, злякано косуючи на малого Михайла. Той сидів на ослінчику і збентежено дивився то на матір, то на батька.
Пастеляк відчував: щось мусило таки трапитись незвичайне, проте більше не обмовився жодним словом — так чи інакше дізнається. Сів спокійно до вечері, але не встиг і ложки до рота піднести, як під ліжком щось зашаруділо, завовтузилось і почувся крик.
Пастеляк питальним поглядом обвів хату. Дружина і діти заціпеніли.
Встав із-за столу, відкинув із перини покривало і тільки нагнувся, як з-під ліжка вилетіло молоде совеня і впало посеред хати. Обличчя Пастеляка вмить перекосилося, очі гнівом червоним налилися і, ледь пересилюючи дику лють, закричав-захрипів:
— Смерть! Хто смерть приніс у мою хату? Хто посмів? Роздеру як жабу!
— Васильку! Дорогий Васильку, змилуйся, Богом тебе прошу! — кинулась у ноги дружина. — Малий Михайло десь упіймав і приніс до хати. Просила його, молила, аби викинув, а він шкодує, бо в пташеняти нога поламана. Васильку, ти ж отець! Сам знаєш, який Михайло жалісливий до всього.
— Відійди! — рявкнув Пастеляк і відштовхнув її від себе.
Однією рукою схопив совеня, другою підчепив за барки Михайла, виніс надвір і попрямував до дровітні. Кинув совеня на ковбицю й простягнув малому сокиру.
— Ти знаєш, що сова віщує смерть, але приніс її в хату. Ти їй і відрубай голову.
Михайло зблід, перестрашено подивився на батька й вчепився йому за сорочку.
— Няньку, няньку мій, все вас буду слухати, що скажете, робитиму, тільки не рубайте пташці голови. Відпустіть її, няньку мій рідний, буду вас слухати, не рубайте…
— Ні, — просичав Пастеляк. — Не я, не я, а ти відрубаєш їй голову. Ти приніс, ти її і знищиш, а інакше смерть прийде в обійстя!..
— Ні! Не буду, не буду! — заволав Михайло.
— Будеш!
— Ні! Ні!
Тут, не довго думаючи, Пастеляк силоміць всунув малому в долоню сокиру і його ж рукою вдарив лезом сові по шиї. Обезголовлений птах підлетів, упав біля порога і в передсмертних конвульсіях забив крильми. Михайло зойкнув і втратив свідомість.
Більше двох тижнів відходили сільські ворожки сина, доки прийшов до тями. І що тільки не чинив відтак Пастеляк — і ласкавим був до Михайла, і ніжним, і добрим — з тих пір син став замкнутим, відлюдкуватим і зненавидів батька. Цю ненависть Михайла старий відчував потім усе життя.
І ось тепер, біля мертвого сина, Пастелякові чомусь подумалося, чи не заставив він силоміць того далекого вечора самого Михайла відрубати голову власній долі. Чи не з того і почалася його трагедія?
Дід глянув на мертвого й аж відсахнувся. На губах Михайла зійшла і скрижаніла посмішка, якої досі не було. Страшна така, синя і холодна посмішка.
Швидко схопився, вийняв із труни кирку, лопату і почав копати могилу. Ніколи і ніде земля не буває такою тяжкою, впертою, як тоді, коли риєш у ній могилу. Моцні в діда руки, але закервавились, доки викопав її. Далі ж із поспіхом і страхом поклав у труну сина. Навіть не поцілувавши, заколотив деревище гвіздками, обв’язав мотузкою, опустив у яму і засипав.