— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру вість не несе, тільки б не злу.
— Для чого мені, черв’якові, жити на білому світі, коли мене всі бояться. Думаєте, не знаю, як кожного ранку молитеся, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед Богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу? Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.
Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.
Петро з Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала. Петро, певно, все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Забачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила всіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту чи помалу розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, що коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.
І тут усіх врятувала Кривулячка.
— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо Васильцюні Марії.
— Леге-ге-за-ня, — немов змія, шиплячи, поповзло поміж жінками.
— Коли прийде?
— Опівночі.
Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях. Радості і свята як і не було.
— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.
Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:
— А чого туди йти. Коли живий, вернеться, а як ні — чого добру душу в землі тривожити.
Я впав перед ними на коліна, схопив за руки і відчайно заблагав:
— Все життя буду слухати вас, що скажете, зроблю! Тільки ходімо! А може, Легезаня знає?
Батька я майже не пам’ятав. Тільки пригадую, я прокинувся від дотику чиєїсь руки, потім наді мною хтось схилився і поцілував у чоло. І я знову заснув. А на ранок прийшли жандарми, перекидали всю хату, проколювали багнетами сіно на оборозі, лаяли матір, грозили пустити обійстя з вогнем. Але мати…
— Три роки його не виділа, не знаю, — весь час повторювала.
Я спершу — а пішов тоді мені п’ятий — нічого не міг збагнути. І тільки тоді, коли один з пір’яників знайшов у скрині пляшку чорнила і розбив її на стіні, я згадав ніч і на чолі в мене затеплівся поцілунок.
Мати після того ще довго плакала перед стіною, по якій синім павуком повзло чорнило, а на другий день побілили заново хату. І вималювали її сумними пуп’янками троянд.
Перед північчю жінки — вдовиці і ті, які ще свято чекали, — зібралися у Кривулячки.
У хаті, немов сліпець на сонце, кліпає лампа. Коли вона майже згасає, тіні жінок, наче голодні на хліб, гуртом кидаються до столу, а загориться сильніше — розбігаються, злякані, по кутках.
Тільки годинник відлічив дванадцяту, Легезаня — згорблена й корячкувата, як трьохсотрічна ворона, — витягла з бесаг срібну миску й налила води. Поклала на стіл, накрила чорною хусткою, відтак пообіч запалила дві свічки і дмухнула на лампу. Темрява стала ще густішою, і ледь освітлені обличчя жінок ніби скам’яніли в німому очікуванні.
Першою до столу підійшла Марія Васильцюня. Легезаня зачерпнула з торбинки маку і пильно подивилася на миску з водою. І в цю мить — я сидів навпроти неї — помітив, як свічки, що колихалися на столі, запалали в її очах. Стара сипнула по хаті насінням і зашепотіла:
— Сію, сію, — шелестів мак, неначе з долоні Легезані зграями злітали сотні незримих голосів. І полум’я свічок в очах старої затанцювало зміями.
Марія перелякано дивилась то на стіл, то на жінок, немов питала в них захисту. Легезаня правицею обвела кілька разів миску з водою і рвучко зірвала хустину.
— Подивися, — наказала сухим голосом.
Марія обережно глянула на воду в срібній мисці.
— Що бачиш?
— Нічого, — розчаровано відповіла.
— А я виджу темряву, по всьому світу темрява.
— Мертвий? — скрикнула Марія.
— Тихо!
Вмить по хаті розплеснулась тиша. Легезаня приклала до миски вухо і завмерла. Потім обернулась до Марії:
— Холод і темрява по всьому світу, але я чую, що в ній б’ється живе серце. Воно кричить з далеких земель. Живий твій Юрко, але очі загубив.
— Боже мій! — заломила руки Марія. — Аби тільки вернувся, я би ’му очі найчистішою росою мила, я би ’му світло своїх очей віддала, аби тільки живий, — і помчала в ніч.
Мамина черга була третьою.
— Що бачиш? — спитала Легезаня.
Мати пильно вдивлялись у миску з водою.
— Ніби вогонь горить?
Очі ворожки звузились, і свічки в її зіницях стали зовсім крихітними. Я й собі підсунувся до столу.
— Вогонь і кров, — сказала стара. — Вогонь і кров…
І тут я побачив у срібній мисці з водою відображення величезної червоної ріки з високими кам’яними берегами, а по ній плив чоловік. Угорі над ним, наче стоги полонинського сіна, горіли небеса і падали цілими оберемками на землю. А чоловік топився і хотів щось крикнути до мене, але червоні хвилі хапали його за шию, і він знову пірнав.
— Няньку, дорогий мій няньку, я тут! — закричав на всю хату. — Я тут, дайте мені вашу руку! — і простягнув п’ятірню до миски.
— Стій, дурню, — здавила Легезаня моє зап’ястя. — Ти йому не допоможеш, він мертвий.
Я подивився в її очі, і свічки в них холодно зареготали.
— Брешете! — завив я, вирвавши руку, схопив миску і кинув об землю. Вода вмить бризками розлетілася по хаті, але замість неї по долівці струмками потекла кров.
Під злу лайку Легезані нас випхали за двері.
Повертались додому мовчки і вкрай пригнічені. Може, від того, що на душі було тяжко, село, виділося, запливло так глибоко у ніч, що ніколи вже не вирине біля берега світанку. Ми вже були близько хати, коли мама схопила мене за руку і насторожилась. На обійсті Марії Васильцюні, розсуваючи темряву, почало лякливо підпахуватись полум’я. Воно освітило хату, потім змахнуло крилами понад стріхою і весело загоготіло.
— Гойте люди, горить! — заволала на всю ніч мама і кинулась до обійстя Марії.
Вогонь горів на поляні в саду. Неподалік, на бервені, сиділа Марія і час од часу підкидувала у полум’я дрова, так тяжко добуті у лісі цієї сніжної зими. Пробуджені серед ночі, дерева сердито з’юрмились над жінкою і невдоволено позіхали.
— Марько, що з вами? — спитала мати.
Вона наче вже ждала нас. Обернулась щаслива, і не вогонь здавалося освітлював Марію, а вона вогнище.
— Долю би мала, Легезаня… — почала тихо. — Правду мені казала, що живий Юрко. Бо кожної ночі снилося, ніби вертається, а шлях забув додому. І блукає по світу, і дороги ніяк не знайде. Ото і спало мені на думку: розпалю серед ночі такий вогонь, аби на цілий світ видно, а він уже його неодмінно побачить і прийде на це світло. Якщо сліпий, як казала Легезаня, й очима не побачить, то почує тепло вогню серцем і воно його приведе до хати.
Вмовкла щаслива Марія, підкидуючи дрова у вогонь. І мати такими заздрісними очима подивилася на щасливу Марію, що серце стиснулось від болю. А полум’я, пожираючи ніч, виростало все вище і вище, тривожачи небо, наче заснулу душу. І здавалося мені, що на світло нас трьох, одиноких і самотніх людей, у пустелях, степах і болотах, холодних лісах і гарячих горах піднімаються з могил мертві вої і разом із живими вертають крізь ніч до своїх осель, де, засновані павутинням, постаріли передчасно дитячі колиски, де огрубіли без ласки жіночі серця і руки, до отчої землі, що давно вже оніміла й оглухла без зерна і чоловічих міцних долонь.