А через три тижні вернувся батько. Після маминих поцілунків і голосінь підійшов до мене. За ці роки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемося з батьком віч-на-віч, щось незвичайне станеться у світі. І я впаду йому на груди, і зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосинку, і не випущу ніколи з обіймів. Але натомість прийшло якесь гірке розчарування. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе і поцілував, як колись вночі, у чоло, і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.
На другий день ми обоє орали ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона за ним, але скиби, здавалося, самі переверталися перед плугом, лягали покірно, немов вірні пси, йому до ніг і зорана рілля лежала вільно під сонцем, немов захмеліла від щастя породілля.
Перед тим як сіяти, підігнали коней до стодоли і присіли в затінку. Поруч нас, у саду, немов лінькуваті птахи, розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:
— Вісім років кожної ночі снилися мені ці дерева. І завжди цвіли не квітом, а маминими сльозами.
— А ти вже більше ніколи не покинеш нас? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.
Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:
— Куди мені без вас, коли я на рідній землі.
Це було всього три тижні по війні. День був високий, спокійний. Як молоде вино, нуртувала-бродила навкруги весна. Із гори Віщунки в долину буйно стікали зелені ріки трав. І співучі небеса напнулися на далекі голубі вершини і вигойдували над землею таку чистоту, що, здавалося, дай її напитися людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зло, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі й очі ближніх.
А над селом у цю хвилю залунав розпачливий крик Марії Васильцюні, якій Василь Гробар вручив щойно похоронку на Юрка.
…Це було вже три тижні по війні.
Ми запомогли Васильцюні закинути на плечі в’язанку з хмизом.
— Ростіть великі, дітки, — сказала Марія. — А куди зібралися?
— До мамки колядувати, — відповів Павло.
— Будете повертатися, неодмінно зайдіть до мене. Щось та й знайду обдарувати вас. Бо, самі бачите, нічого не маю при собі, — глянула долі собою. — А може, біг дасть, то й Юрко на той час уже дома… — й, обірвавши мову, обернулася й сторожко почала спускатися до потоку.
Після похоронки Васильцюня стала якоюсь дивною. Візьме, бувало, серед ночі та й запалить вогнище в обійсті і сидить при ньому до самого ранку. Або ж наготує всіляких страв, накладе в тайстру й ладнається на кілька днів у далеку дорогу.
— Куди ж ти, Маріє, зібралася? — питають баба.
— Нині під ранок прийшов Юрко до вікна і каже: «Я, Марько дорога, на станції. Ізсадили мене цімбори, а додому ніяк дороги не знайду». Оце тепер зібралася і йду до нього, — відповідає Марія.
— Але ж це сон, — перечать баба.
— Ну і що? Мої сни віщі, — незворушно говорить Марія.
Провівши сумним поглядом Марію, через дубові ворота входимо на кладовище і наче втрапляємо у зовсім інший світ. Тиша, безгоміння… Життя наче зосталося потойбіч воріт. Тут час, зачепившись за посірілі хрести, завмер, скрижанів, і вже ніщо у світі не заставить його ворухнутись. Навіть сніги — великі, новорічні сніги — тут мовчазніші, холодніші, аніж у селі, і дивно-предивно чисті.
«Ось жили люди… Раділи, мучились, веселились, страждали, а прийшов час і віднесли їх до вічної домівки, — думаю собі. — Пожурились рідні, поплакали і поховали. І всі гріхи, і всі добрі й чорні діла разом із тілами прийняла земля. А нам, живим, залишається велика журба. І чи не тому сніги на кладовищах найчистіші у світі, бо вони — наче жалі наші за відійшлими».
Невдовзі зупиняємось біля маминої могили.
— Добридень, мамо, — кажу тихо.
— Ми прийшли до вас, мамо. Чуєте нас? — продовжує Павло. — Як прийде тепло, ми насадимо вам багато-багато красних рож та й іншого квіття. Най вони цвітуть цілий рік над вами.
Тут Павло вивільняє свою руку з моєї долоні, стає перед могилою на коліна. Далі добуває з пазухи недопалену свічку, розгрібає в маминому узголів’ї сніг, длубає нігтями землю. Потім встромлює свічку в маленьку лунку, виймає з кишені сірники. Мені весь час кортить його запитати, як він надумався і звідкіля взяв цей недопалок, хто йому дозволив брати сірники. Ой і дісталося би йому за це від баби… Проте мовчу. Павло запалює свічку. Вогник, наче пташка, затріпотів у його долонях, далі випорхнув і весело, безтурботно заспівав над снігами. А мені такий жаль упався!
«Мамко, мамко, вам би лиш ще жити і жити… — ковтаю в собі сльози. — Завіщо вам така покара? І від кого? Люди, люди, чому ви буваєте такими немилосердними, злими?
Кажуть, чоловік боїться звіра. Але звір, я знаю, ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості. Жадоба до неї жене їх на вбивства. Життя, наші баба кажуть, таке коротке, як ранкова росиця. То чому ж тоту росицю збивати дочасно? Смерть — щезла би під морським камінням, у лісах диких, зворинах недоступних — завжди страшна. Але смерть насильна, передчасна — ще жахливіша своєю потворністю.
Я не відаю, ким буду, коли виросту. Але ким би не став — пастухом, хліборобом, простим робочим або великим чоловіком — все робитиму, щоб по мені залишилося добро і на землі, і в серцях людських.
Я завжди звертатимуся до совісті озлоблених і розгублених, зневірених і пропащих, аби не чинили одне одному зла.
Я будитиму їх сумління і закликатиму, аби зрозуміли, що вони люди, що кожна віддана ближньому краплина любові, добра рано чи пізно повернеться до них устократ сильнішою.
Цього навчатиму і малого брата Павла…»
Він стоїть навколішки біля могили. Свічка, наче живе серце, тріпоче серед білого, холодного безгоміння могил і плаче над нашою мамою.
Я теж стаю поруч брата на коліна, складаю побожно руки і пристрасно шепочу: «Мамо моя дорога, ви чуєте мене там — далеко-далеко, потойбіч снігів. Мамко-заступнице, поможіть мені із того світу, аби тут, серед живих, здійснилися мої теперішні щирі мрії і добрі бажання. І ви, сніги чисті, сніги новорічні, поможіть! І ви, дерева, поможіть, і ти, небо, поможи! І ви, люди, поможіть!
Випровадивши нас, дід нагодував худобу, потім все позамикав і зайшов до хати. Накрив щедро стіл, сів, налив горілки повний кухоль, з якого колись пив Михайло в ту далеку ніч, і промовив сам до себе:
— З Новим роком тебе, Пастеляку, — і спорожнив до краплі.
Пив допізна, намагаючись забутися, але хміль не брав. Навпаки, з кожною годиною дід ставав тверезішим. І лють, ненависть до всього світу ошаліло нуртували в грудях і гнали дику кров у голову. Коли стало все нестерпним, бехнув порожньою пляшкою у двері, відсунув шафу, підняв ляду і спустився в погріб. Черкнув сірником. Із покритого цвіллю кутка на нього хижо шкірився чорним оком ручний кулемет, якого Михайло приволік останній раз. Схопив його міцно за шию і виволік наверх. Напівроздягнений, без шапки вийшов надвір, закинув за плечі кулемет і побрів за село. Ближче до півночі почала наростати буря. Перелякані сніги збожеволілими юрбами мчали вулицями, забігали в заснулі обійстя, але дід не відчував холоду. У цій пітьмі він не бачив нічого, крім хреста, який сірим привидом піднімався перед ним із білого пекла сніговійниці. Дід зняв кулемет, став перед хрестом і, пересилюючи скаржливий плач вітру, закричав до розп’ятого Ісуса:
— Господи великий, все у твоїй волі — від найменшої піщинки на дні моря до безмежної душі у грішному людському тілі. Ти одарюєш нас світлом, земними радощами і печалями, милуєш і караєш. Я ізмалку відчував себе в рабстві твоєї віри, все життя я йшов, низько схиляючи голову перед тобою, а прийняв таку кару. Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах нині вікна світяться щастям, а мої осліпли? Господи, утіши і поможи!