— Що там прицінюватися, — засокорила баба. — У нас піввулиці молоком годується. Ви людей розпитайте, яке воно смачне, масне… За один удій — повне відро до хати несу. А корівка яка розумна, чемна… Тільки прокинуся вранці, а вона зачує і вже так радісно із хліва до мене вітається, ласкаво просить подоїти. А що вже мудре Боже створіння, тихе — муху жаліє з себе змахнути.
У цей час дід Василь, чортихаючись під ніс, виволік із хліва Чорнулю, яка своєю подобою більше нагадувала пекельного цербера, ніж тихе, мудре Боже створіння.
Корова була середньої ваги, молода, аж до синяви чорна. Широко розкинувши ноги, очима, повними лілової люті, блискала на покупців. Вуйко Семен досвідченим оком почав промацувати худобину.
— Корівка чорна, зате біле молоко дає. І це кожен вам скаже, що від чорної корови молоко найсмачніше, — невгаваючи, прихвалювала баба й раз у раз намагалася поплескати Чорнульку.
Але корівчина таким пекучим поглядом стежила за господинею, що та воліла краще не підходити близько. Ґазда теж не ризикував і тримав налигача на безпечній відстані. Вуйко Семен завважив, що корова доправди щедра на молоко, здорова, але теж не міг збагнути, чому Пастеляки з такою поспішністю й запопадливістю хочуть спродати її. В подібних випадках, якщо господарям і справді припече продати худобу гарну, породисту, віддають її із сльозами, у невимовних муках відривають від серця, а тут само собою хвалене ще більше прикрашають. Та й за ціну не сперечаються — просять за Чорнульку не так уже й багато.
Вуйко Семен обережно підійшов збоку до корівчини, нагнувся й не встиг простягнути до вимені руки, як мирне створіння люто хвицнуло задньою ногою — вчасно встиг відхилити голову. Швайличка зойкнула.
— Ви не лякайтеся, — склала руки над ошелешеним вуйком Семеном баба. — Це Чорнулька від великого жалю до себе і злості до нас. Самі видите, неборята, вона уже давно зрозуміла, що її продають, і не може простити.
Корова у знак згоди кивнула головою і сердито запихтіла.
— І це вона весь час так у вас буцається? — спитав вуйко Семен.
Ґазда отетеріло подивився на дружину, почав нервово стенати плечима й невлад забубонів:
— На мого Бога, так хіба я знаю… на мого Бога… Коли була малим телям, то зовсім не хвицалася. Я її гладив, а вона радувалася, на мого Бога. А тепер, певно, правду каже жінка, увиділа корова чужих людей, то й розсердилася на нас.
— Ой, маєш золоте слово, Васильку, — підсолодила баба. — Корівка така розумна, чемна, що не в хліві її держати, а у світлиці на параду тримати.
Корова, ще лютіше засопівши, підтакнула господині головою.
— Ну що, Марійко, купуємо? — спитав вуйко Семен.
— За тобою останнє слово, — відповіла посестра во Христі. — Для того я тебе й просила піти зі мною.
— Купуємо, — після хвилини вагання видихнув вуйко. — Лічи хазяїнам гроші.
Чорнулька загадково глянула на вуйка, співчуваюче похитала Швайличці рогами і, видно, залишилась незадоволеною.
Молодичка чинно відрахувала належну суму й простягнула, було, дідові. Але господар заперечливо відтяв рукою й показав на бабу Калину.
— Вона на ґаздівстві бухгалтер.
Баба, вдячно усміхаючись, досвідченими руками хутко перелічила гроші й блискавично сховала у пазуху.
У знак глибокої шани до гостей і вдоволення, що торг пройшов без суперечок про ціну, дід подобрішав і запросив покупців до хати. Баба швиденько застелила стіл, поклала малосольних огірочків, витягла з печі запечену курку, нарізала свіжого хліба, добула пляшчину жовтуватої сливовиці. Насамкінець внесла із погреба дволітровий гладущик молока, попросила спробувати й оцінити. Швайличка пригубила горня, посмакувала й запропонувала вуйкові Семенові. Той теж відпив, недвозначно прицмокнув, але не відповів нічого. Це вельми насторожило Пастеляків, і баба Калина знову почала корові співати хвалебної:
— А така вже совісна — билинку не підімне під себе, а щедра яка — до останньої краплинки віддасть у дійницю. А що вже добра й тямовита — діти на пасовиську пісні співають, то вона за ними повторює…
Проте вуйко Семен вперто ухилявся від подальшої розмови про достоїнства молочної чарівниці і перейшов помалу на справи буденні: як вродили у цьому році трави, чи не всю картоплю поварило у землі засушливе літо, чи не обіцяє теперішня спека сльотаву осінь і люту зиму.
Пастеляки, трохи захмелілі, особливо Калина, запально втягнулися в бесіду, виказували свої передбачення, гаряче сперечалися, кожен намагався довести, що він більше і краще тямить. І ось у самий розпал балачки вуйко Семен спритно, наче вправний рибалка, підсік бабу Калину:
— Багато ви натерпілися від корови… Мабуть, місця нема на тілі, де би синці не носили, чи правда, тітко Калино?
— Ой, і не говоріть! — розв’язала язик баба Калина. — Доки здою, п’ять разів відро переверне з молоком, чортиця. Най ся не приказує, в минулому місяці, як гепнула мене під ребра, три дні хрестом лежала в ліжку й не могла повернутися. А пастухи поженуть на пасовище — за всіма гониться, чорна біда. Ось хай вам чоловік скаже, що це — правда. Чи так, Васильку?
Але дід Василь, як засунув у рот курячу ніжку, так і остовпів із вибалушеними очима, перелякано дивлячись на бабу: здуріла чи який чорт до неї взявся.
— Ой, Васильку золотий, перебач… — зойкнула баба Калина й прикусила язик.
Напружена й неприємна мовчанка запанувала в хаті. Гості й господарі, відводячи один від одного очі, опустили погляди на підлогу. Першим отямився дід Василь. Схопив курячу ніжку й, хрустячи, навіжено почав молоти її разом із кісткою.
— Язик би тобі прилип до вух, босорканьо, — мовив із неприхованою злістю, запиваючи куряче м’ясо сливовицею.
— Та я, Васильку, забулася, — благеньким голосом заскімлила господиня. — Заплутали мені голову, тямку відняли, то й проговорилася.
— Йой-й-й! — замотав червоною від люті шиєю дід. — Святий ня ще побив з тобою!..
— О ґаздо, не переживайте дуже, — щиро порадив вуйко Семен. — Давайте поміркуємо разом, як бути. Лиш тепер чесно признайтеся: корову продали, бо дуже бодлива, так?
— Нічого не знаю, — відповів дід. — Корову я продав, гроші в мене…
— Вірно, все в порядку, — підбадьорив вуйко Семен, — гроші у вас, і мудро зробите, коли не віддасте…
— А я що з тим чортом буду робити? — ледь не плачучи, запитала Швайличка.
— Гроші я не віддам! — категорично заперечив дід Василь.
— Маєш правду, Васильку, не віддамо, не віддамо, — засокорила баба Калина, схопившись обіруч за пазуху.
— Марійко, не мішайся куди не просять, — мовив повчально вуйко Семен. — Я лиш хочу спитати. Хай чоловік правду скаже, а ми разом подумаємо, як бути, аби всім було на користь. То слухаю вас, ґаздо, корова справді така люта? — звернувся до діда Василя.
Господар ніяково прокашлявся.
— Дайте покій, такої сатани світ не видів, — відповів неохоче. — І що ми тільки не робили, до кого не звертались, — нічого не помагає: б’ється, буцає, бодає… А так корова дуже молочна, файна порода, молоко має сильне, самі пробували…
При цьому дід такими очима глянув на бабу Калину, що та ладна була перетворитись на макове зерня й гулькнути кудись у шпарину на підлозі.
— Но, — полегшено зітхнув вуйко Семен. — Цій біді можна дуже легко зарадити.
— Як, як? — в один голос озвалися Пастеляки.
— Дуже просто. Треба поворожити, і корова стане шовковою, як нею обернете, так буде стояти. У цій біді я багатьом поміг.
— Ну, але як? Як поворожити? — розбурхався дід. — Що для цього треба — нічого не пожаліємо.
— Ой так, так, Васильку, нічого не пошкодуємо, — вже почала співати й баба Калина.
— Ходімо лиш надвір — там усе й побачите, — щиро запропонував вуйко Семен.
Господарі й покупці заспішили до корови. Чорнуля, прив’язана до груші, за цей час уже вибила ратицями довкола себе глибокий круг і тепер обдирала рогами з дерева кору.
— Ну, видите, сатана, що робить? — зраділо вигукнула баба Калина й одразу затнулася.