Вуйко Семен тим часом розпоряджався:
— Ти, Швайличко, стань збоку. А ви, ґаздо, беріть корову за роги і тримайте міцно, скільки лиш маєте сили.
Дід Василь, крадучись, підійшов до дерева і, ласкаво приговорюючи до корови, блискавично схопив її за роги. Чорнуля пробувала вивільнити голову, але дід, надувши на шиї жили, держав так міцно, що здавалося, опинись у цю мить в його обіймах десять драконових голів — навіть не писнули б.
— Ну й силище у вас, ґаздо, нівроку! — похвалив вуйко Семен.
— Так-так, нівроку, як у бугая, мав би здоров’я, — підсолодила й собі баба Калина.
— Ви, ґаздине, стаєте з правого боку, а я з лівого, — продовжував вуйко. Баба Калина з готовністю зайняла вказане місце. Тепер вона і вуйко Семен стояли навпроти один одного, розділені Чорнулею.
— Де у вас гроші? — діловито запитав вуйко.
— Тут, — плеснула себе баба Калина правицею по грудях.
— Ага, з правого боку, — уточнив вуйко Семен. — А ви їх тепер перекладіть на лівий, аби біля серця лежали. Але робіть, що вам говорю, і швидше, швидше!.. — понукнув розгублену бабу.
Баба Калина сором’язливо відвернулася й понишпорила у пазусі.
— Готово? — нетерпляче спитав вуйко Семен.
— Все в порядку! — повернулася баба Калина.
— Тепер, Калинко, нагніться, — почав радити вуйко Семен. — Правою рукою обніміть спину корови і приговорюйте: «Щезла бись, маро, у болота і піски». Лівою рукою вийміть з пазухи гроші і попід черево Чорнулі передайте мені. Ось тоді й увидите, що через кілька хвилин ваша корова стане ангелом.
Баба, скільки лиш діставала рука, обхопила спину корівчини і, пристрасно нашіптуючи: «Щезла бись, маро, у болота і піски, щезла бись, маро, у болота і піски…», — добула гроші й простягнула попід черево вуйкові. Дід Василь, витріщивши від натуги очі, ошелешено спостерігав за ворожінням і в останню хвилину щось запідозрив.
— Калино, кури би тебе загребли, що робиш? — крикнув він.
Але було пізно. Вуйко Семен швидко схопив гроші, сховав у кишеню й весело сказав дідові Василеві:
— Ну, а тепер відпускайте, ґаздо.
Дід притьмом розвів руки. Але не встиг відійти й півкроку, як корова, немов підкинута велетенською пружиною, стрибнула на місці вгору й заточила рогами дідові Василеві у межипліччя. Ґазда якось дивно гикнув і сторчма полетів під огорожу. Баба Калина від побаченого оніміла, здивовано розкрила очі і замість того, щоб бігти на поміч чоловікові, без тіні лукавства сказала:
— Ну, а тепер видите, що і ваше ворожіння чорній чортиці не помогло!
Проклинаючи все на світі, тримаючись за боки, дід поволі піднявся.
— Дякуємо вам файно за гостину, — схилив у поклоні голову до господарів вуйко Семен, прямуючи до воріт, і гукнув Швайличці: — Марійко, а тепер тікаймо, — і покупці чкурнули на вулицю.
— А гроші?! Поверніть гроші і забирайте корову! — нісся навздогін голос баби Калини.
Але його одразу перервали крик і лайка діда Василя. В обійсті зчинилася веремія, до якої вже не було часу прислухатися.
Поголоска про торги в Пастеляків миттю облетіла село. При цьому кожен конче додавав до почутого свої небилиці, і гострі насмішкуваті плітки розросталися в неймовірну історію, з якої покотом сміялися всі околиці. Це був перший випадок у дідовому житті, коли його, статечного, обережного, мудрого, навдивовижу вольового ґазду, обвели довкола пальця і висміяли. Цього, кожен знав, Пастеляк ніколи не простить вуйкові Семену. Злість чорною кров’ю запеклася в серці діда, і від великого сорому він майже місяць не виходив з обійстя на люди, навіть у церкві не показувався. Збагнув уже і вуйко Семен, що ворожіння на Чорнулі може гірко йому відплатитись, і, не чекаючи наслідків, кинув торбу на плечі і чкурнув аж у Східну Словаччину, де вівчарив на полонинах у тамтешніх ґаздів майже два роки. За цей час померла баба Калина, почалася Друга світова війна, і дідові було вже не до вуйка Семена. Але, подейкували, саме втеча і врятувала життя вуйка, бо його довго розшукували по горах незнайомці, напевне, найняті дідом…
— Ось кажу: босий би по морозу побіг, але той чорт рогатий мені гарячі вила під ребра всуне замість погарчика, — із жалем зітхає Другий Фронт. Далі запитливо дивиться на мене і шепоче: — А ти попроси від нього пляшку… Ну… ніби для баби, і занеси…
У цей час грюкають сінешні двері — входить тітка із повним фартухом яблук, горіхів… Другий Фронт, вдавившись словом, хутко накинув на голову вовняний ліжник.
— І-і-і-ей-й, помираю!
Тітка спопеляючим поглядом дивиться якусь мить у його бік, а потім обдаровує нас яблуками, горіхами і суне в руки по карбованцю.
— Горе яке знову на вашу голову, — далі печалиться тітка. — Хто б міг подумати, що Цар так скоропостижно… І треба ж — на самий Новий рік. Як прибігли мама і сказали, я аж слова лишилася. Пішла би з ними, але серце вже кілька днів як схопило — не відпускає. Ще думаю собі, Бог дасть, то й мій до вечора сконає, — повела поглядом на піч, й ледь помітна усмішка сумно зацвіла скраєчку вуст.
Зачувши жінчині слова, Другий Фронт на хвильку нашорошився, як заєць, а далі, немов ошпарений, злетів із печі.
— Не хочу, не хочу помирати! — перелякано забігав по хаті, хапаючись за серце. — Аби тебе чорти на вилах зняли до неба, коли жадаєш такого рідному чоловікові, аби тобі на твоїх словах ікалось до кончини життя, аби тобі на язиці по десять тіпунів родило кожен день за таке пророкування, — кидав із кутка в куток прокльони.
Тітка, зітхаючи, дивилась на цю трагікомедію й раз по раз вертіла пальцем на скроні.
— Як ти думаєш, Митрику, я помру? — підійшов Другий Фронт, мало не плачучи, торкнувся тремтячими пальцями мого плеча.
Правду кажучи, мав він вельми кепський вигляд. Одна половина обличчя зжовкла, друга зблідла, піт рясно виступав на чолі, а могутнім тілом трясло, як у пропасниці.
— Та що ви, вуйку, слухаєте, — кажу заспокійливо, — з вашим бичачим здоров’ям тільки гору Віщунку по світу носити.
— Так і я думаю, точно так, а вона смерті моєї… А такого півня не хоче? — зсукує велетенську дулю і поштиво тицяє тітці під ніс.
Та плює спересердя на дарунок і відвертається, а Другий Фронт знову притьмом окуповує піч.
— У-у-і-єй! — долинає звідти. — Боже, поможи, о-у-ей!..
— Отож, отож, — киває головою тітка Йолана.
— Красно дякуємо, і будьте здорові, — в один голос відкланюємося.
— Ідіть щасливі, дітки, — благословляє тітка, проводжаючи нас надвір, і раптом запитує з порога:
— А в діда Василя колядували?
— Ні, — опускаю голову. — Баба не веліли. Казали, що всі наші біди вродилися в їх обійсті і вбігли до нас.
Тітка печально всміхається.
— Коли б ми тільки знали, звідки йдуть наші біди, до самого б неба їм дорогу загородили. Не таїть у собі змалку зла. Його доля і так страшно скарала.
— Я хочу до діда, — тягне за руку Павло.
— Діти, підіть до нього. Він же самотній як палець.
Я довго вагаюся, але благальні очі брата затуляють у мені бабине застереження, і обіцяю упівголоса:
— Аби тільки не відали про це баба. Добре. Підемо та і поколядуємо…
Обійстя діда Василя — аж у нижньому кінці села. Тут здавен мешкали тільки ґаздове. Звідси, від підніжжя Віщунки, стелилися уже благородні, тучні землі, широкі поля. Перескакуючи від межі до межі, вони пливли аж до могутніх хвиль Тиси. Навіть недогідливого року, коли у верхньому кінці села врожай спалювали весняні морози або влітку зносили повені, горища і комори ґаздів ніколи не порожніли. При доброму настрої дід любив мудрувати.
— Як подивитися на село згори, то ми живемо ніби під ногами в жеброти, — говорив сусідам-ґаздам. — А зібрати наш хліб і зсипати в купу, то підіймемося аж над небесами. Гора Віщунка і та буде маленьким песеням біля наших ніг, — і задоволено сміявся зі своєї дотепності.