— Туто шняга якась, — відгукнувся Гектор.
Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг — його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.
Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.
— Лопати шукай і валим. Воняє тут! — гарикнув на Гектора.
Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.
— Вставай, холопут, — штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.
Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.
Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.
— Тачку бегем? — спитав Гектор, позіхаючи.
— Йуханун. Тіки лопати і лом, — відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.
Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту — цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.
— Тут! — скомандував Нельсон і увігнав лом у землю. Вони спинилися обіч дороги на Депо, приблизно в тій точці, яку Сава на малюнку позначив фігуркою людини.
Лопати врізались у багно легко, зрідка скрегочучи об камінці щебеню. Вимазаний по коліна Гектор із дитячим завзяттям вергав цю чорну багнюку. Невдовзі він першим дістався сухого жовтого піску. Із кількох вікон на краю Соцбуду на них позирали допитливі очі коритян. Загалом же селище було наче мертве. Усі назбирали дощу в свої ємності і тепер займалися хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих.
Нельсон увійшов у ритм примітивної праці і враз позбувся всіх думок. Біль у тілі примирив його з руїною довкілля. Відчуття задоволення досягалося методом безкінечних повторів. Одні й ті самі рухи відповідали поведінці самої Землі, котрій для розвитку потрібно лише обертатися. Нельсона вивів із рівноваги крик Вені.
— Ей!.. У нас на Гаражах буза! Тебе просять розрулить… — Веня відсапувався після бігу, упершись руками в коліна.
— Я тут діло робить зібрався, — заговорив Нельсон гонорово, але, глянувши в перелякані очі Вені, відклав лопату. — Шо, Капрон?
Навколо гаража Дани стовбичило з десяток місцевих роззяв у різнобарвному лахмітті. Двоє з них тримали напоготові кількаметровий обрізок сітки-рабиці, але через свою нерішучість виглядали найжалюгідніше з усіх присутніх. Уламки шиферу і бите скло недвозначно натякали на те, що відбувається всередині.
— Ханадзип! — долинув надтріснутий голос Капрона крізь глухі удари, тріск дерева й металічний скрегіт.
— От. З самого ранку таке, — прокоментував Веня.
Нельсон заскочив у гараж і миттєво зорієнтувався. З усього було видно, що Дана, тікаючи від побоїв, пірнула в ремонтну яму, але Капрон провалив дерев’яний настил над ямою і дістав свою жінку там. Він притис її в кутку і тримав клешнею за горло. З носа в Дани цебеніла кров, щелепа починала набрякати від отриманого удару. Навколо валялися розкидані речі, перевернутий стіл розчавив банку з водою.
— Ану харе витворять, апулаз упоротий! — крикнув Нельсон.
Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.
— Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… — бубонів Капрон.
— Та вірить вона! По морді ж видно! — заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.
— То хай скаже! — зажадав Капрон.