— От! — крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст — на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.
— От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! — сичала Божена.
— Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, — урезонив її Нельсон.
На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.
— Це шо за йухан? — спитала Божена, переводячи дух.
— Котячі горішки. Будеш?
— Буду, — сказала Божена. — А шо приніс?
— Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, — показав Нельсон голову ляльки.
Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.
— Захур! — кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.
— Захур! — волав він у проломи асфальту і тріщини стін.
— Захур-хур-хур! — механічно відлунювало у висохлих колодязях.
Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.
— Ти не бачив його тут? — підбіг Пабло.
— Голубця твого? Нє, — позіхнув Базука.
— А Кабигроб де живе?
— А шо, і Кабигроб — голубець? Хо-хо…
— Та ніколи шутки шуткувать! — нетямився Пабло.
Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян — ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.
Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.
З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.
— Захур вночі пропав, — вимовив Пабло, мало не плачучи.
— Де він міг діться?
— Кабигроба різать пішов. Мені не сказав, я спав тоді. Просто знаю, шо пішов…
Нельсон кілька секунд перетравлював новину.
— Ти кажеш — пішов…
— Ну, поїхав, на колясці ж, таманабой!
— …різать Кабигроба…
— І не вернувся. Ніде нема, — нетерпляче стискав кулаки Пабло.
— А Кабигроб шо? — повів безволосою бровою Нельсон.
— І Кабигроба нема. Тіки кров у нього в хаті.
Погляд Нельсона упав на дивний свіжий горбок у землі неподалік. Він ріс і бентежив не менше, ніж зникнення Захура.
— Болото намокло. Шукай сліди од коліс, — порадив Нельсон.
— Людей тре’, — майже молив Пабло.
— Та, мо’, він ше вернеться. Дня ж не пройшло. Зарізав і спать сів, — відвернувся Нельсон.
Із купки землі показалася лапа з пазурами, потім виткнулось темне рильце з чутливими рожевими ніздрями. Нельсон навшпиньках підкрався поближче до цієї прояви.
— От-ад-зииип. Малі вилупились од жари!
Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики — з ріденькою шерстю, розміром з кошенят — гойдалися й пищали, підняті за хвости.
— Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, — пишався собою Нельсон.
— Куропусі. Нямуть-нямуть, — задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця. Поруч Веня з Базукою товкли свою здобич об камінь — щоб не смикалась. Почорніла з горя Дана, важко дихаючи, складала кротодильчиків у мішок.
— Захура не бачили?.. А Кабигроб де, хто зна? — чіплявся Пабло до коритян. Побиття кротодилячих немовлят вганяло його в іще більший розпач.