— Ну, шо став, рабой! — відчинила Божена двері.
— Це ти? Жива? — зрадів він.
— Я то жива, а ти — нє. Тре’, шоб так усі думали.
— Чого це… — не зрозумів Нельсон.
— Лахи от на, передінься, — показала йому на зіжмакану робу. Дивлячись на Нельсона, вона посміхалася, але зі скорботною тінню на лиці.
— Чого мене витягли? Кажи, — спохмурнів Нельсон.
— Я добазарилась із Капою, — зітхнула Божена. — Хай думають, шо ти в чорнусі втопився, а сам тікай кудись. Мо’, десь приживешся. Бо наші піймають — посадять назад. Злі на тебе всі. Капа буде мовчать, якшо так зробим.
— А йому з того яка вигода?
— Тре’ тобі все знать? — повела вирізом брови Божена.
— Все! — вперто глянув їй в очі Нельсон.
— Скажу людям, шо дитина од нього. Та й буду з ним доживать! — рубонула Божена.
— Од нього! Мій Зефір! Апулаз, ялбакус, ханадзип! — схопив її Нельсон за руки.
— А шо робить?! Тобі при Кориті полюбе житухи не буде. А хто за мене заступиться?! — виривалась Божена. — Подивись на мене! Думаєш, легко носить? Ну, звихнувся Капрон — батьком хоче стать. Так і нехай! Все ж довше, чим з Кабигробом, поживу.
Нельсон безсило опустився на лавку поруч із Боженою. Скинув просяклі чорнухою штани. Витер руки піском, потім сяк-так перебрався. Вітрюган шкрібся й завивав у щілинах будки.
— Капа — любовник нульовий, за це не переживай. То Дана мені казала. На осьо тараньку. Охляв же ж, — витягла Божена сушеного кротодила, єдиного вцілілого після спустошливого набігу Вені. Щоб не розкиснути, Нельсон узявся їсти. Гірка правда полягала в тому, що Божена в усьому мала рацію.
— А до мене Монро прилітало, — навіщось сказав і сам здивувався цьому недоречному повідомленню. — Ти цей… Луччє до доктора йди жить. У Сави нема чого ловить тобі. І з самим Капроном не сиди. Воно лихе з тою жилізякою своєю. Йому вдарить — шо за вухом почухаться.
— Доктор-доктор… Він же — цопакус неговорящий! — кинула Божена.
— Я в нього прозапаси бачив. Там, у бункері. І він тебе не вижене. Він — чоловік науки. Йому інтересно буде, шо ти народиш, — Нельсон торкнувся Божениного живота.
— Дождися, як сонце сяде. Тоді тікай. Шоб ніхто тебе не бачив, — сказала Божена, встаючи. Голос у неї тремтів.
— Я по тебе вернуся, — гарячково пообіцяв Нельсон.
— З-за Колючки ше ніхто не вертавсь.
Божена вийшла просто в заметіль макулатури. Над Коритом, немов чорна сіть, розпростерлася зграя вороння. Нельсон прислухався, як шерхотять крила у птахів, що летіли зовсім низько. Він зрозумів, що перед тим, як зникнути, мусить зробити ще одну чорну справу.
Тузиха сиділа над відром чорнухи, вмочивши пальці у в’язку темно-буру рідину. На столі в калюжці парафіну стримів недогарок свічки. Від випарів чорнухи макітрилось у голові. І колоб на столі моргав до Тузихи дедалі частіше. Під його ласкавим поглядом вона неначе відчула на собі давно забуте батьківське тепло.
Потекли спогади. Горлиця літнього ранку водить тупою голівкою. Батько в оранжево-сірій робі сортувальника. Станція з вагонами сортованого добра, що чекають на відправку. Дерево, рейки й — особливо — вали щебеню, що вабили дітей. Непередаваний запах Корита, який з часом перестаєш чути, бо він стає звичним. Потім череда неприємних вузлів пам’яті — пасажирські вагони і якісь чужинці в намордниках, що закликали їхати кудись далеко. А батько казав, що нікуди він не рушить звідси, і стискав кулаки, а їй, юній, від того ставало ще лячніше. А потім кран. І вагони, що котилися схилом, як кинуті іграшки. І це солодке до нестями слово «автономіка». Батько, що, накричавшись про перемогу, спить із бутлем спирту. І перші обійми Туза — рвучкі та нахабні, як сама молодість. Десь тут і закінчувалося все найкраще, бо батька невдовзі після перемоги поховали, а Туза краще й не згадувати.
Тузиха була переконана, що малою стала свідком війни, хоч — от халепа — не могла згадати жодного пострілу, жодного залпу. Забулося, то й добре, — переконувала вона себе. Втома хилила її в сон. Вона вийняла руку з відра і заходилася стирати ганчіркою чорнуху з пальців. Потім кинула погляд на погруддя на столі — колоб зблиснув лукавим розрізом очей. Тузиха раптом поклала чорний палець до рота в надії на чудесне преображения цієї рідини. Сплюнула розчаровано. Ганчіркою накрила лисину колоба.
VI
З отвору в стіні погреба посипалося мерзле груддя. Це Рекс вовтузився в одному зі своїх підземних ходів, якими він шастав надвір і назад. Хамса підняв кубик-світлячок, вітаючи улюбленця. Зі стіни першим виткнувся товстий короткий хвіст кротодила. Рекс гарчав, терзаючи зубами свою громіздку здобич. Він поволі задкував, лишаючи на долівці п’ятизначний слід пазурів.