Хамса погладив свого єдиного вдячного слухача по хребтині — півтораметровий Рекс важив уже пів-центнера і продовжував швидко рости.
— Шо тут у тебе… — Хамса підкотив кубики, щоб роздивитися принесене кротодилом.
Різко відвернувся, часто задихав, схопившись за сухі груди. Потім набрався духу й подивився знов — то була стегнова кістка, над коліном рівно відпиляна, вочевидь, не без допомоги якоїсь пилки.
Хамса договорив, зібрав кубики, похапцем насилив на шию Рексу поводок із шворки. Він накинув на себе все рам’я, що висіло на цвяху при вході, ставши схожим на брунатну капустину з тоненьким стрижнем всередині. Східцями потяг Рекса нагору.
— Ррру, — озвався Рекс. Він жадібно поривався забрати з собою свою знахідку, але мусив підкоритися господарю.
Хамса наліг на двері, що примерзли до поріжка. Але був надто слабкий, щоб їх зрушити.
— Перед! Давай, ну! — скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.
Кротодил зорієнтувався — став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.
— Перед-перед, — неголосно повторив Хамса.
Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.
…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…
Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди — з волоссям на голові.
Нельсон ущипнув себе за вуха — спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.
Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.
— Ви… курс не закінчили. Куди?.. — на порозі стояла знайома вже лікарка в синьому кумедному костюмі. Особливо ж Нельсона смішила її квадратна шапочка.
— Назад. Назад мені пора, — глянув з-під лоба Нельсон. — Підлатався, і харе. Одростили мене трохи, буду жить.
— Перебування в карантинній зоні вам на користь не піде, — запевнила вона.
— Ханадзип, там мої люди остались!
— Ви можете спочатку зустрітися з тими, хто успішно тут адаптувався.
Нельсон запитально подивився в очі жінці.
— Ви не перший, хто прийшов звідти сюди, — усміхнулась вона.
— Та йухан дялбакус! Мої люди в Коритному. Я їм нужний. І без них не переїду.
Крізь розбите вікно в квартиру Сави намело снігу. На видноколі бовваніло Корито. З-під нього сочилася чорнуха, розтікалася, посуваючи лінію снігу все ближче до селища. Момот присів на гамак, погойдався знічев’я. Сіра вата жмутами звисала з його куфайки. Момоту подумалось, що така нестабільна конструкція ліжка геть не зручна. Він згадав, які надійні меблі колись робив з дерева, знайденого на Кориті, — дошка до дошки, болт до гайки… Дещо з того й досі стояло вдома у коритян, непідвладне часові, волозі й деструктивному людському чиннику.