Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку єдиного стільця.
— Як ярмарок? — поцікавився Амвросій. — Багато вторгували?
Тарас задоволено вийняв з кишені штанів монети.
— Ось. Це за сьогодні, а ще й вчора також... — сказав він.
— А сьогодні що?
— Пані Жолкевська вчора у мами замовила нашої печеної риби. Цілих двадцять штук! Я щойно відніс до столу гетьмана. Він мене похвалив! — гордо закінчив хлопець.
— Ти бачив пана гетьмана? — засумнівався брат Амвросій.
— Не вірите? Їй-бо, я дійсно розмовляв із паном гетьманом! Там із ним були ще двоє поважних панів і двоє хлопців — Ян та Богдан. Ян — це син пана гетьмана, — уточнив Тарас.
— Гаразд, вірю, — примирливо підняв руки Амвросій. — Якщо ти так запросто розмовляв із польним гетьманом, то чому він не запросив тебе до столу?
У голосі монаха чулися глузливі нотки, але Тарас вирішив не зариватися.
— Я лише приніс рибу, — повторив він.
— Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.
— А ви рибу вже з’їли? — поцікавився Тарас.
— Так, зранку. На сьогодні мені вистачить.
— Тоді я завтра принесу вам хліба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понеділок знову піду до міста. Мошко посилає мене до костелу.
— Ти подумав над моєю пропозицією? — раптом запитав Амвросій.
— Щоб стати монахом?
— Щоб прийняти постриг.
— Пробачте, ще ні, — винувато відказав Тарас. — Та й не лежить моя душа до чернечого життя! А насильно, ви самі так кажете, ніщо не любе Богові! І до того ж...
— Що?
— Я хочу з вами порадитися.
— Я тебе уважно слухаю, — заохотив брат Амвросій.
— Пан гетьман скоро відправляється на війну і запросив мене вступити до його війська.
Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фігура могла будь-кого збити з пантелику щодо віку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросій повірив одразу.
— А ти?
— Я хотів запитати вас, перш ніж вирішити остаточно.
— І що тобі пообіцяли?
— Що ніхто більше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.
— З ким їде воювати гетьман Жолкевський? — поцікавився монах.
— З Московією.
— Ну, це не новина. Пам’ятаю, років чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?
— Так.
Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.
— Що скажете? — запитав Тарас.
— А що сказати? А чи вона тобі потрібна?
— Хто?
— Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?
— А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на службі в пана гетьмана, то він залишить матір у спокої.
— Мати знає?
— Ні. Ще ні. Я... Що скажете?
Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:
— У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.
Тим часом дощ закінчився — так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.
— Піду я, — зітхнув Тарас. — Мати, напевне, хвилюється.
Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.
— Замерзнеш, — похитав головою монах.
— Дорогою висохну. А завтра я прийду, — на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.
У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу — хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.
Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи — піднести це каміння нагору, де майстри сміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.
Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.