Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва — там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд — низенька, почорніла від часу та дощів — програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.
Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.
— І що пан гетьман? — поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.
— Пан гетьман ще не вирішив, — відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) — Та й не скора ця справа — будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?
— Люди дадуть! — озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.
— Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми — біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.
— Бог дасть — побудуємо! — впевнено сказав Мазур.
Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини — обід закінчився, треба було приступати до роботи.
Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце деревину основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.
— Чого вам? — невдоволено запитав Тарас.
З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.
— От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, — сказав Мошко. — Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.
— У мене завтра своя робота на городі, — заперечив хлопець.
— Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.
— Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!
— Ти не хочеш робити на пана гетьмана? — озвірився Мошко. — То, може, мені так йому і сказати?
Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.
— Зачекайте говорити панові гетьману... — зауважив хлопець.
— От і добре! — почав було управитель, але Тарас продовжив:
— Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.
Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Вебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці — вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.
А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.
— До пана гетьмана! — сміливо відповів Тарас.
— А де риба? — засміявся один.
— Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.
Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.
— Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, — повідомили йому.
— А де управитель?
— А тебе зараз проведуть, — раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. — Марушко, відведи його до пана управителя.
Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.
— Іди за мною!
Тарас пішов слідом за дівчиною. Їй було років чотирнадцять, не більше.
— Ти тут служиш? — запитав він.
— Так, кухаркою, — відповіла дівчина.
Посеред двору Марушка сказала Тарасові зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед білих колон замкового двору з'явився чоловік, у якому Тарас упізнав знайомого вельможу.