Тарас дуже швидко навчився робити і те, й інше, тому претензій до нього майже не було.
Хоч в одному загоні разом з Тарасом служили майже його ровесники, хлопець найбільше заприятелював із значно старшим за нього чоловіком із Кам’янки. Того звали Микитою, а прізвисько мав Сідельник. Як він сам розповідав під час довгих вечірніх посиденьок біля вогнища, його далекий родич прийшов на те місце, де зараз лежить його село, і осів там. Звідси і прізвисько. Хоч село Сідельника не належало Жолкевському, Микита все ж записався до війська. Його звабила платня за службу і жага пригод — за своєю натурою Сідельник був авантюристом, і майбутня подорож до невідомої Московії його навіть вабила. Стріляв Микита у загоні найкраще, око мав набите, і Терлецький, який особисто керував підготовкою рекрутів, вже подумував, чи не поставити його на чолі загону.
Зовсім недавно, якраз на Микити, Сідельнику виповнилося тридцять п’ять років, і він вважався серед новобранців «стариком». Його слухались молодші, а той факт, що Сідельник знав грамоту (правда, якимись успіхами похвалитися не міг), остаточно переконав Терлецького, що саме він має очолити загін. Зрештою, десять чоловік — невеликий загін. Упорається!
Про своє рішення управитель гетьмана повідомив 29 червня зранку. Того дня муштри не було — поляки святкували святих Петра і Павла, а православні просто відпочивали.
Уже пізно ввечері Сідельник нарешті зібрав весь свій невеликий загін. Серед його підлеглих було сім русинів і троє поляків. Останні повернулися до табору з гостинцями, всі розмістилися навколо вогнища і смакували принесеним. Поляки виправдовувалися, що їдців багато, а їжі всім не вистачить, на що Микита заспокоїв:
— Не переживайте! На нашого Петра нас восьмеро принесе. Наїмося досхочу!
Тарас Сопоха подумав про себе, що навряд чи йому вдасться щось принести з дому, де навіть такого, чим тут годують, ніколи не було, а натомість запитав:
— Микито, а де ти навчився так влучно стріляти? Тримаєш удома аркебузу?
Сідельник похитав головою:
— Я її вперше тут побачив. До того я з лука стріляв. Одного разу навіть татарина підстрелив. З п’ятдесяти кроків — і прямо в око!
— Брешеш... — засумнівався Омелько, міщанин з Жовкви.
— Пес бреше і ти з ним! — відказав Микита.
— Ану, розкажи! — заохотив Тарас.
— А спати не хочете? Завтра приїжджає ясновельможний пан гетьман, уставати треба рано. Не забувайте — я ваш десятник!
— Виспимось! Не вперше! — почулися голоси.
— Ну, гаразд! Слухайте! Було це за останньої навали татар. Тоді мені стукнуло двадцять два, я вже був жонатий, а синові, котрому зараз стільки ж, як і тобі, Тарасе, на той час не виповнилося й року. Я думаю, не треба розказувати вам, скільки горя принесли кримські зайди нашій землі. Всі знаєте.
— Вони вбили мого тата... — тихо сказав Тарас.
— І не лише твого! — додав Микита. — Багато жінок стали вдовами, а діти сиротами. Так от. Це була друга навала за моє життя. Першого разу я разом із батьком і сестрами заховався у лісі. Чи то татари вже награбувалися вдосталь, чи кудись поспішали, але вони не звернули уваги на низький сосняк за рікою. Тоді ми врятувалися. Тепер же я вирішив не ховатися. Я відправив жінку з малим сином у поблизький ліс, де сам урятувався колись, а сам приготував свою зброю. Місце для засідки вибрав заздалегідь: за селом починалася заводь, а посередині на острівці стояла дерев’яна церква. Знаючи жадібність бусурманів до церковного добра, я зрозумів, що кращого місця для засідки годі й шукати. Ми добиралися до церкви на човнах, для цього побудували маленький причал. Вода поросла очеретом, дно було мулисте, ступиш — вважай, пропав. А треба сказати, що острівець помітити було важко. Навколо води росли могутні дуби. Вони і закривали церкву. На одного такого дуба я виліз. Зручно вмостився і став чекати. Бусурмани появилися надвечір. Спочатку на пагорбі з’явився вершник. Він приструнив коня, підвівся на стременах і роздивився навкруги. Тут і побачив поміж дерев церкву. Що робити далі, татарин не знав. Перед ним же перешкода — вода. Під’їхав ближче, щоб роздивитися уважніше. Тут і побачив човни на тому березі.