Амвросій подумки подякував Богові за мудрість першого ігумена монастиря: він поклав звести обитель на високому лівому березі річки. Внизу, хоч і ближче до містечка Винники, замість того, щоб кожну хвилину віддавати Богові, довелося б боротися за земне існування...
За дверима келії почулося кряхтіння. Амвросія не здивували ці звуки. Він знав, кому вони належать. Лише одна людина скрашувала його самотність протягом останнього року.
Клацнула дерев’яна клямка, заскрипіли давно не змащені двері, і у келії одразу стало тісно. Високий юнак із кучмою кучерявого чорнявого волосся поставив на стіл поряд зі списаними аркушами вузлик. Привітався.
— Я не чекав, що ти прийдеш сьогодні, — озвався Амвросій.
— Ось, мати приготувала... — замість відповіді сказав юнак.
Він розв’язав вузлик, і чернець побачив дві великі рибини й буханець чорного хліба.
— Тарасе! — захоплено вигукнув Амвросій. — Звідкіля таке багатство?
Юнак задоволено усміхнувся.
— Вчора наловили з хлопцями, — пояснив. — На мочарах. Стрвиня розлилася аж до горбів, там води лише по коліна, рибу можна ловити руками. Наловив аж вісім. Дві ось приніс вам.
— Оце спасибі тобі! Що ж, сідай, пообідаємо разом.
— Ні, я не буду, — відмовився Тарас. — Кажу ж, наловив вісім. Ми з мамою заледве з’їли чотири. Їжте самі. Я ще наловлю. Риби цьогоріч багато.
Він сів навпроти старого ченця і мовчки дивився, як той їсть. Амвросій обережно, лише одними кінчиками пальців, розпотрошив ще теплу рибину, витяг кісточки, і захоплено відправив шматок до беззубого рота, смачно при цьому прицмокуючи.
Ось уже другий рік Тарас кожного дня приходить у келію до Амвросія. Мати спочатку противилася цим відвідинам, адже син — єдиний чоловік у сім’ї, але побачивши, що Тарас став спокійнішим, уже не пропадає десь із шибайголовами, заспокоїлась. А коли дізналася, що старий Амвросій вчить сина грамоти, передала ченцеві їжу.
Так сталося, що Тарас Сопоха залишився без батька ще немовлям. П’ятнадцять років тому під час татарського набігу вбили його тата, який разом з іншими чоловіками села спробував завадити орді робити свою чорну справу. Відтоді вдова Марія жила сама. Татари спалили її хату, що дісталася покійному чоловікові від його батьків. Марія перебралася жити в убогу хатину, яка стояла пусткою після того ж таки набігу. Малий Тарас цілими днями гасав десь з однолітками, а пізно ввечері приходив додому замурзаний, голодний. Мати вже почала переживати за сина, але якось хлопець зустрів монаха Амвросія. Важко сказати, як таке сталося, але Тарас прикипів до старого. Амвросій, побачивши допитливу натуру хлопця, вирішив навчити його грамоті.
— Я бачу, ви вже закінчили... — порушив мовчанку Тарас, взявши в руки два списані аркуші.
— Так, дякувати Богу!
Амвросій витер рукавом губи, перехрестився.
— Вже й забув, коли так наїдався... — сказав монах.
Хоч так він говорив кожного разу, як Тарас приносив їжу, хлопець припрошував ще.
— Та їжте все. Я ще наловлю...
— На сьогодні вистачить, — сказав монах. — Мені, старому, більше не можна. А другу рибину з’їм завтра. Тому можеш не трудити ноги.
— Та чого там, я принесу... — повторив Тарас. — Мені не важко...
Він заглибився у читання, ворушачи губами, як звичайно роблять ті, хто ще не твердо читають. Монах не став заважати хлопцеві, а зібрав риб’ячі кістки у купку, щоб потім нагодувати бездомного кота. Цей приблуда скрашував самотню старість монаха, причому відвідини Тараса і кота ніколи не збігалися. Амвросій підозрював, що вони якось все-таки зустрілися, і ця зустріч для кота принаймні лишалася пам’ятною.
— І що далі? — запитав Тарас, дочитавши до кінця.
— Попрошу брата Порфирія, щоб він у себе в Крехові переплів усе в книгу.
— Це було б добре, — згодився хлопець. — Але як це зробити, адже звідтам вже рік нікого не було.
— Дасть Бог, хтось навідається, — відповів старий. — Скажи краще, що у світі робиться. А то я нічого не знаю.
— Кажуть, до Жовкви повертається польний гетьман.
— Польний? — перепитав монах. — А коли він став польним?
— Та вже давно. Не знаю точно.
Станіслав Жолкевський[1] вперше з’явився у Винниках одразу ж після останньої татарської навали. Нелюбимий королем Сигізмундом, він, тим не менше, підтримував останнього завжди, і після того, як 1596 року розбив повстанців Северина Наливайка, отримав привілей побудувати власне місто і назвати своїм іменем. Вибір впав на село Винники, що розкинулося на лівому березі мальовничої річки Стрвини неподалік родинного маєтку гетьмана у Туринці. Облюбувавши високий правий берег, Жолкевський заклав замок.