— Я слуга короля, — відповів гетьман. — Запросить — піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.
— Ви наберете місцевих? — поцікавився Павло Щасливий.
— Це вас хвилює?
— Ви заберете чоловіків, які будують костел.
— Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.
Реґіна Жолкевська підвелася:
— Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, — сказала вона.
Іван Данилович підвівся також.
(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)
— Пробачте, панове, сімейні справи, — усміхнувся Станіслав Жолкевський.
Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.
— З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, — озвався Павло Щасливий. — Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.
— Не забудьте розповісти мені, — нагадав Жолкевський.
— Авжеж!
З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.
— Пан воєвода відбуде з вами? — поцікавився Михайло.
— Це наша спільна справа, — відповів Жолкевський. — Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід — Вітчизні.
— Так. А як ваш Ян?
— Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали — тільки війна!
Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.
— Тоді і Богдана візьму з собою, — сказав він.
Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав:
— А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.
— Але ще сейм нічого не сказав, — відповів Жолкевський. — Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.
— І що тоді?
— Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть мою відмову воювати за короля ті ж Потоцькі! Та Стефан спить і бачить, як на мене опускається королівська опала. Ні, хоч і не люба мені ця війна, відмовитися я не можу.
Тим часом за вікнами раптово потемніло, і одразу линув дощ.
— Ну от і знайома жовківська погода! — усміхнувся Хмельницький. — Наші хлопці змокнуть...
— Ну, це не найстрашніше для них! Краще рости будуть.
Одночасно з цими словами за дверима почувся шум — це втекли від дощу сини.
4
На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше — дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.
Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)
— Бідна земля... — озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.
— До чого тут земля? — невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. — Це я змок як хлющ!
— Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере...
Амвросій закрив книгу і підвівся.
— Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трішки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вішай — якщо великий дощ, там капає вода.