– Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.
Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.
Він прийшов провести нас в останню путь.
16
Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».
Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.
– Ми підходимо до станції, – сказала я.
– Що там написано на знаку? – спитав лисий.
Я почекала, доки потяг наблизиться.
– «Вільнюс». Ми… у Вільнюсі, – тихо промовила я.
Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовк – знак великого, прекрасного й могутнього міста.
– Ліно, чи можна з вами поговорити?
Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.
– Ліно, – промовила вона, склавши руки на столі, – як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.
Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.
– Оце я знайшла серед сміття. Я поговорила з вашими батьками.
Руки в мене затрусилися.
– Я перемальовувала фігуру з бібліотечної книжки…
Вона підняла руку, зупиняючи мене.
– Ви не лише любите спілкуватися – ви, до того ж, обдаровані художньо. Ваші портрети… – вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. – захоплюють. У них помітна не по ваших роках глибока емоція.
– Дякую, – видихнула я.
– Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма…
– У Вільнюсі?! – Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.
– Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?
Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:
– Так, пані Пранене, мені було б цікаво.
– То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.
– Дякую вам, пані Пранене! – сказала я.
Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.
– Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.
Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.
– Що видно?
– Там якийсь чоловік за деревами, – сказав Йонас.
– Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.
Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.
– Він іде сюди, – сказав Йонас. – Тихо!
– Вони відчіпляють вагони з людьми, – сказав чоловічий голос. – Ділять ешелон на два.
Він побіг назад до лісу.
На віддалі пролунали постріли.
– Куди везуть чоловіків? – спитала я.
– Може, до Сибіру, – сказала пані Рімене. – А нас – кудись іще.
Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.
Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.