– Це непорозуміння. Ліно, ти чуєш? Нам треба діяти швидко і запакувати все потрібне, але не обов’язково дороге для нас. Розумієте? Ліно! Головне – одяг і взуття. Постарайся все, що можеш, скласти в одну валізу.
Мама глянула в бік вікна. Швидко пересунула хліб і гроші на стіл і зашторила вікно.
– Обіцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самі дамо цьому раду. Ні родичів, ні друзів сюди втягувати не можна, розумієте? Навіть якщо хтось гукатиме вас – не відповідайте.
– Нас арештовують?.. – почав Йонас.
– Обіцяйте!
– Я обіцяю, – тихо сказав Йонас. – А де тато?
Мама мить помовчала, швидко моргаючи.
– Він нас зустріне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко!
Спальня закрутилася перед очима. Мамин голос відлунював у голові: «Швидко! Швидко!» Що відбувається? До тями мене привело тупотіння мого десятирічного братика, який бігав своєю кімнатою, – немовби за шнур смикнули. Я витягла з шафи валізу і відкрила, поставивши на ліжко.
Рівно рік тому Радянський Союз ввів війська в нашу країну. Потім, у серпні, Литву було офіційно приєднано до Союзу. Коли я стала нарікати на це за столом, тато крикнув на мене і сказав ніколи, за жодних обставин не казати нічого поганого про СРСР. Він відіслав мене до кімнати. Після того я нічого такого вголос не казала. Але багато про це думала.
– Черевики, Йонасе, зміну шкарпеток, пальто! – кричала мама з коридору.
Я поклала на дно порожньої валізи родинне фото в позолоченій рамці. Обличчя дивилися на мене зі світлини в щасливому незнанні того, що буде далі. Знято було на Великдень два роки тому. Бабуся ще жива. Якщо нас дійсно забирають до в’язниці, хай вона залишиться зі мною. Але ж нас не можуть посадити у в’язницю. Ми нічого поганого не зробили.
По всьому будинку були чути гупання й тупіт.
– Ліно! – мама забігла до кімнати з оберемком речей. – Не барись! – вона різко відчинила мою шафу і шухляди комода, гарячково витягаючи речі, кидаючи їх у мою валізу.
– Мамо, я не можу знайти альбом. Де він? – у паніці питала я.
– Не знаю. Купимо новий. Складай одяг. Швидко!
У кімнату вбіг Йонас. Він був у шкільній формі з краваткою, з портфелем. Біляве волосся акуратно зачесав на один бік.
– Мамо, я готовий, – тремтливим голосом сказав він.
– Н-ні! – мама затнулася, побачивши, що Йонас зібрався, як на урок. Вона віддихалась і сказала тихіше: – Ні, серденько, потрібна валіза. Ходи зі мною, – вона потягла брата за руку до його кімнати. – Ліно, вдягни шкарпетки, взуйся. Швидко! – Вона кинула мені літній дощовик. Я вдягла його.
Я взула сандалі, схопила дві книжки, стрічки, гребінець. Але де ж альбом? Я взяла блокнот, пенал, пачку рублів зі столу і сунула між тих речей, які ми накидали у валізу. Міцно застібнула замки й вискочила з кімнати, протяг смикнув фіранки, які колихалися над хлібиною, що так і лишалася лежати на столі.
Я побачила своє відображення у скляних дверях булочної і на мить зупинилася. У мене на підборідді лишалася цятка зеленої фарби. Витерла її і штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамниці було тепло і пахло дріжджами.
– Ліно, рада тебе бачити, – жіночка поспішила до прилавка. – Чим можу допомогти?
Чи я знаю її?
– Вибачте, я не…
– Мій чоловік – професор в університеті. Він працює з твоїм татом, – сказала вона. – Я тебе з батьками в місті бачила.
Я кивнула.
– Мама просила взяти у вас хлібину, – сказала я.
– Звичайно, – відказала жіночка і полізла під прилавок.
Вона загорнула пухку хлібину в брунатний папір і вручила мені. Коли я простягнула їй гроші, жіночка тільки похитала головою.
– Прошу тебе! – прошепотіла вона. – Це ми перед вами в неоплатному боргу.
– Не розумію… – я знову простягнула їй монетки.
Вона не звернула на них уваги.
Дзенькнув дзвоник. Хтось увійшов до крамниці.
– Переказуй батькам від мене найщиріші вітання! – сказала жіночка, збираючись обслуговувати наступного покупця.
Увечері я розповіла татові про хліб.
– Це з її боку дуже гарно, але необхідності в тому немає, – відказав він.