– А що ж ви з мамою їй зробили? – спитала я.
– Та нічого особливого, Ліно. Ти вже всі уроки приготувала?
– Але ж чимось ви заслужили на цей хліб! – не відставала я.
– Та ні на що ми не заслужили. Просто годиться поводитися правильно, Ліно, і не треба за це чекати подяки чи нагороди. Ну а тепер – повертайся до уроків!
3
Мама спакувала таку саму велику валізу для Йонаса. Поряд із нею мій маленький, худенький брат виглядав іще дрібнішим, він насилу підняв ту валізу двома руками, відхилившись назад. Але на вагу не нарікав і допомоги не просив.
У домі почулося, як б’ється скло і порцеляна, – щось болісно брязкало, звуки лунали один за одним. Ми знайшли маму в їдальні – вона кидала на підлогу кришталь і порцеляну. На її обличчі блищали краплі поту, а золотаві локони спадали на очі.
– Мамо, ні! – закричав Йонас і побіг просто по скалках, які вкривали підлогу.
Я відтягла його, не дала схопити келих.
– Мамо, – спитала я, – навіщо ти б’єш ці чудові речі?
Вона завмерла з порцеляновою чашкою в руці й подивилася на нас.
– Бо я їх так люблю! – вона кинула чашку на підлогу й одразу потяглася по наступну, навіть не дивлячись, як розбилася ця.
Йонас заплакав.
– Не плач, золотко. Ми ще кращі купимо.
Двері розчахнулись, і в дім зайшли троє офіцерів НКВД з багнетами на гвинтівках.
– Що тут сталося? – вимагав пояснень високий, дивлячись на битий посуд.
– Це випадково, – спокійно відповіла мама.
– Знищуєте державну власність! – заревів він.
Йонас притягнув валізу ближче до себе, боячись, що вона будь-якої миті може перетворитися на «державну власність».
Мама подивилась у дзеркало в передпокої, щоб дати лад волоссю і вдягти капелюшок. Офіцер НКВД штурхнув її прикладом у плече, так що вона вдарилась обличчям у дзеркало.
– Буржуйські свині, вічно гаєте час. Здався тобі цей капелюх! – буркнув він.
Мама підвелась і поправила одяг: розправила спідницю, рівно вдягла капелюшок.
– Вибачте, – сухо відповіла вона офіцерові, після чого поправила кучері й приколола на капелюшок булавку з перлиною.
Вибачте? Чи вона справді це сказала? Ці люди виганяють її з дому серед ночі, штовхають – а вона просить вибачення? Потім вона взяла те саме довге сіре пальто, і я раптом усе зрозуміла. Вона грала з радянськими офіцерами – так обережно грають у карти, коли немає певності, що тобі здадуть наступного разу. Перед моїми очима постало те, як вона зашивала за його підкладку коштовності, папери, всілякі інші цінності.
– Мені треба в туалет, – сказала я, намагаючись відволікти їх від мами та її пальта.
– Тридцять секунд!
Я зачинилась і побачила себе в дзеркалі. Я навіть не уявляла, наскільки швидко все зміниться, поблякне. Коли б я знала, подивилася б на себе довше, щоб запам’ятати. Понад десять років після того я не дивилась у справжнє дзеркало.
4
Ліхтарі згасли. На вулиці стояла майже повна чорнота. Офіцери йшли за нами, підганяючи. Я побачила, як із-за штор у вікні визирає тихцем пані Раскунене. Щойно помітивши мій погляд, вона сховалася. Мама штовхнула мене під лікоть, щоб я не підводила голови. Йонасу нелегко було з валізою. Вона била його по ногах.
– Давай! – командував офіцер по-російськи. Швидко, весь час швидко.
Ми перейшли перехрестя, рухаючись до чогось великого й темного. То була вантажівка, її оточували енкаведисти. Ми підійшли до задньої частини машини. Там люди сиділи на своїх речах.
– Підсади мене, поки вони цього не зробили, – швидко прошепотіла мені мама, щоб офіцери не торкались її пальта.
Я виконала її прохання.
Офіцери вкинули в кузов Йонаса. Він упав долілиць, а на нього зверху кинули валізу. Я опинилась у кузові без падіння, але, коли я встала, якась жінка поглянула на мене й затулила рот рукою.
– Ліно, люба, застібнися, – сказала мама.
Я глянула вниз і побачила, що на мені нічна сорочка у квіточку. Гарячково шукаючи альбом, я забула перевдягтися. Також я побачила високу жилаву гостроносу жінку, яка дивилася на Йонаса. Панна Ґрибайте. Учителька з нашої школи, немолода й незаміжня, одна з найсуворіших. Упізнала я ще кількох людей: бібліотекаря, господаря поблизького готелю і кількох чоловіків, з якими тато розмовляв на вулиці.