Ми всі були в якомусь списку. Я не знала, що це за список, знала тільки, що ми там записані. Як, вочевидь, і решта п’ятнадцятеро людей, які сидять тут із нами. Офіцери захряснули двері вантажівки. Лисий чоловік, який сидів переді мною, застогнав.
– Ми всі помремо, – сказав він. – Точно ж помремо.
– Дурниці! – швидко відповіла мама.
– Але ж помремо, – не відступався він. – Це – кінець.
Машина швидко, рвучко поїхала, так що люди почали падати з сидінь. Лисий пан раптом підхопився, переліз через край кузова й вистрибнув. Упав на бруківку і заревів, як звір у пастці. Люди в кузові скрикнули. Машина з різким виском загальмувала, з кабіни вискочили офіцери. Вони відчинили кузов, і я побачила, як чоловік звивається від болю на землі. Вони підняли й закинули його скулене тіло назад у кузов. Було видно, що одна нога в нього скалічена. Йонас затулив обличчя маминим рукавом. Я тихо взяла його за руку. Він тремтів. Перед очима в мене пливло. Я міцно їх стулила, потім розплющила. Машина знову рвонула вперед.
– Ні! – лементував чоловік, схопившись за ногу.
Машина зупинилася біля лікарні. Усім, здається, стало легше на душі: зараз лисому панові нададуть допомогу. Але цього не сталося. Вони чекали. Жінка, внесена у список, саме народжувала. Щойно буде перерізано пуповину, і матір, і дитя мали вкинути в машину.
5
Минуло майже чотири години. Ми сиділи в темряві перед лікарнею і не могли нікуди вийти. Мимо проїжджали якісь інші машини, у кузовах деяких під сіткою теж сиділи люди.
На вулицях починався рух.
– Рано ми приїхали, – сказав мамі хтось поруч. Чоловік поглянув на годинник. – Скоро третя ранку.
Лисий чоловік, лежачи на спині, розвернув обличчя до Йонаса:
– Хлопче, заткни мені рот і затисни ніс. І не відпускай.
– Ні, він нічого подібного робити не буде! – сказала мама і пригорнула Йонаса ближче до себе.
– Дурна жінко. Чи ви не розумієте, що все лише починається? У нас іще є шанс померти гідно.
– Елено! – почулося з вулиці.
Я побачила: у тіні дерев ховається мамина двоюрідна сестра Реґіна.
– Вам на спині легше лежати? – спитала мама в лисого чоловіка.
– Елено! – почулося знову, трохи гучніше.
– Мамо, мені здається, вона тебе кличе, – прошепотіла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини.
– Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевільна! Ідіть своєю дорогою і дайте нам спокій! – крикнула вона.
– Але ж, Елено, я…
Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.
– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!
– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.
Мама кивнула, заламуючи руки.
Я дивилася, як мама заламує руки.
У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.
– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.
Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.
– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.
– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.
Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.
– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.
– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.
– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.
Усі засміялися.
– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?