Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.
– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.
– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.
– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.
– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.
– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?
– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.
Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.
Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!
Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.
– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?
Я похитала головою.
– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.
– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.
Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.
7
– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.
Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.
Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.
– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.
Йонас учепився в мамине пальто.
– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.
Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.
Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.
Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.
– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.
Офіцер не звернув уваги.
– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.
Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.
– Мої речі! – крикнув чоловік.
Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.
Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.
– Давай! – гаркнув енкаведист.
– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.
Офіцер тільки засміявся:
– Так понесете.
Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.
Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.
Бібліотекарка взяла в мене немовля.
– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.
У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.