Щоб написати цю книжку, я двічі їздила до Литви. Зустрічала тих, хто пережив депортацію, їхніх родичів, розмовляла з тими, хто пережив табори, з психологами, істориками, урядовцями. Чимало ситуацій, описаних у цьому романі, є історіями, які розповіли депортовані та їхні рідні, – і з таким стикалося багато депортованих у всьому Сибіру. Хоча герої цієї книжки вигадані, доктор Самодуров – постать реальна. Він прибув до Арктики саме вчасно й порятував багато життів.
Ті, хто залишився в живих, провели в Сибіру десять-пʼятнадцять років. Повернувшись у середині 1950-х років, литовці виявили, що їхні будинки тепер зайняли радянські люди, присвоїли речі справжніх господарів, а інколи навіть їхні імена. Усе було втрачено. До тих, хто повернувся з депортації, ставилися як до злочинців. Їм дозволяли жити тільки в спеціально виділених зонах, за ними постійно стежило КГБ. Будь-які згадки про пережите означали негайне ув’язнення й депортацію назад до Сибіру. Отже, пережиті ними страхіття залишалися притлумленим жахливим секретом, спільним для мільйонів людей.
Як Ліна й Андрюс, дехто з депортованих створював сім’ї і знаходив утіху в лагідному погляді, у нічному перешіптуванні в ліжку. Дивовижні діти, такі, як Йонас і Яніна, виросли в сталінських таборах і повернулися додому вже дорослими. Безліч матерів і дружин, як Елена, загинули. Сміливці, які боялися назавжди втратити правду, закопували свої щоденники й малюнки в прибалтійську землю, важачи життям – адже сховок могло знайти КҐБ. Як Ліна, багато хто давав вихід емоціям у малюванні й музиці – тільки так вони могли виразити себе, зробити так, щоб Батьківщина жила в їхніх серцях. Такі малюнки не можна було показувати публічно. Мистецтво передавалося потайки, як зашифровані звістки й новини з таборів. Якийсь начерк, зображення символу Батьківщини іноді вже міг дати достатній поштовх депортованому рухатися вперед, боротися за новий день.
За оцінками істориків, за час своєї кривавої влади Йосиф Сталін убив понад двадцять мільйонів людей. Прибалтійські країни – Литва, Латвія та Естонія – втратили понад третину свого населення під час радянського винищення. Депортації докотилися навіть до Фінляндії. Навіть сьогодні багато хто в Росії готовий заперечувати, що в СРСР депортували хоча б одну людину. Але більшість балтійців не тримають на них зла чи відрази. Вони вдячні тим радянським людям, які виявили співчуття. Їхня свобода – цінність, і вони вчаться жити в ній. Хтось отримав ті свободи, що їх маємо ми як громадяни Америки, за рахунок людей, які лежать у безіменних могилах Сибіру. Тут як у Йоани з Ліною – свобода однієї людини отримана ціною свободи іншої.
У деяких війнах головне – це бомбардування. Для людей Прибалтики війна – це те, що передусім пов’язане з вірою. У 1991 році, після п’ятдесяти років брутальної окупації, три балтійські країни відновили свою незалежність – мирно і гідно. Вони обрали надію, а не ненависть, і показали світові, що навіть посеред темної ночі є світло. Будь ласка, досліджуйте це. Розкажіть кому-небудь. Ці три маленькі народи навчили нас, що любов – то найпотужніша армія. Любов до друга, до рідного краю, до Бога, навіть до ворога – любов відкриває воістину дивовижну природу людського духу.
Я надзвичайно зобов’язана багатьом чудовим людям, які допомогли мені в тій подорожі, що відбувається в цьому романі.
Ліндсі Девіс, яка повірила в цю книжку з першої сторінки, – ти моя героїня! Дякую Стівенові Мелку який словом і музикою привів мене в Дім письменників. Ребецці Шерман, яка запевняла мене, що я можу це зробити, дивовижному Кену Райту, який прискакав на білому коні і все уможливив. Кращих учителів, представників і друзів годі й бажати.
Моя редакторка Тамра Таллер вклала в цю книжку незмірну кількість часу й сил. Ми – команда, і я повік буду вдячна. Низький уклін Майклові Ґріну, який сміливо витяг банку з землі й доніс цю історію до світу. Кортні Палмер, Каміллі Сендерсон, Фарі Ґехі, Ліз Морас, Джулії Джонсон і всім чудовим людям видавництв «Philomel» і «Penguin». Дякую, що вірили в мене.
Моїй письменницькій групі – Шерон Кемерон, Емі Ітчисон, Рейчел Ґріффітс, Лінді Реґсдейл, Говарду Ширлі й Анґеліці Штеґманн. Дякую за відданість, а головне – за дружбу. Я без вас би не змогла це зробити! Дякую Лаурі Ґьорінг за допомогу з російською мовою.
Дякую Спілці дитячих письменників та ілюстраторів, чий грант «Work-in-Progress», конференції та шалені вечірки допомогли мені усвідомити, що я справді можу написати книжку. Особливо я вдячна Дженетті Едейр і Трейсі Барретт з відділу Середнього Півдня цієї Спілки.