- Дуже люблю. Як тільки буваю в Києві, то з своїми знайомими доконешне хоч раз побуваю в театрі, - сказала Ватя й почала розмову про артистів та артисток.
«Одже ж йдеться до того, що й сестра моя, сільська писарша, ще заговорить за театр та за артистів», - подумав Леонід Семенович, уплітаючи поросятину.
Молодиці вештались, приймаючи з стола позамазувані тарілки та ставлячи на стіл чисті. Панас Марченко, рівний станом, чорнявий, довгобразий, з чорними очима, порядкував, ходив кругом стола, наливав в чарки горілки, в стакани пива. Розмова ставала все голосніша. Старий майстер, сидячи поруч з Леонідом Семеновичем, оповідав йому, де він ставив млини і як ставив; але Леонід Семенович сливе не слухав його. Дід Яків, випивши кільки чарок горілки, почервонів на виду. На йому була важка свита. Піт аж котився потьоками по його щоках, бо в млині стояла духота.
Після печені молодиці подали узвар. Ватя набрала собі в тарілку узвару і їла ніби з великим смаком; але це в неї виходило дуже роблено. Обід наближався до кінця. Усімбуло душно, усі аж умлівали од духоти. О. Артемій взяв чарку й підняв вгору.
- Дай же боже, щоб ваша спілка була помирлива й жила в згоді та в мирі, не так, як та, що держить старий млин, - промовив о. Артемій.
Усі засміялись. Усі знали, яка колотнеча, яке змагання коїлося між спільниками старого млина, котрі тільки те й робили, що змагались та позивались.
- Ні, в нас цього не буде! Ми люде мирні, - обізвався Лесько.
- Дай боже! - сказав писар. - То й нам в волості буде менше роботи..
О. Артемій встав з-за стола й подякував хазяїнам. Усі заворушились і встали. Ватя й Леонід Семенович і собі встали й вийшли з млина.
- Ходім подивімся на греблю! - сказав Леонід Семенович до Ваті. - Тут така духота, що й дихати трудно.
- Ходім проходимось, бо я дуже засиділась на цупких млинових кріслах, - сказала Ватя й засміялась,
Вони пішли по греблі, ступаючи з самого краєчку по сухій смузі глини та піску. Серед греблі вода пролизала рівчак, в рівчаку стояла вода. Леонід Семенович перескочив швидко через воду й подав Ваті руку. Вона вхопилась за його руку й легенько й собі перескочила. Обоє вони перебігли греблю й вибігли на пригорок, а потім вибігли на рівну луку. Лука слалася, як скатерть, понад берегом закрученої річки, а по другий бік річки стояли кручі та гори. Ватя й Леонід пішли по зелених луках, забувши, що о. Артемій та Сусана Уласівна ждали їх на ґанку млина. Луки повилися на низині. І панич, і панна пішли стежкою поза лозами й щезли з очей.
Ватя була надзвичайно рада, зоставшись на самоті з Леонідом Семеновичем. Вона почувала його гарячу міцну руку під своєю рукою і була ладна йти з ним далеко, була ладна гуляти хоч до вечора. Пробувши довго на селі й давно не бачивши паннів, Леонід Семенович був радий побалакать з Ватею й позалицятись до неї. Він розмовляв з великою охотою. Ваті здалося, що його розмова тепер була щиріша; в розмові виявилась більша прихильність до неї, ніж передніше. Вона так бажала почути од його слово любові, слово кохання… Час був такий сприяючий. Сонце наче сміялося радісно. Вода мліла в берегах синіми фарбами. Ваті хотілось говорити про кохання, про свої гарячі почування, говорить і впиватись тією солодкою розмовою без міри, без краю. Тиха на вдачу, непроворна й ніби байдужна, вона затаювала в своєму серці палкі почування, затаювала серце гаряче, як було гаряче й пекуче те сонце, що обливало її вогнем на безвітрі.
- Який тут простір на цих рівних луках, між півкругами гір! Яке гарне місце! - говорив Леонід Семенович.
Ватя й не глянула на ті луки, неначе їх і не бачила. Вона тільки чула його голос, дзвінкий, аж трохи різкий, і мовчала.
- Казали ви, що вас нудьга бере на селі. Тепер і я, пробувши два місяці на селі, добре втямив, що ви казали правду. І мене вже нудьга бере, хоч і я зріс на селі, а мій панотець з простих селян. Як зустрінусь з просвіченим чоловіком, то в мене аж душа радіє. Одбився я од села… - говорив Леонід Семенович.
Ватя тепер тільки почала зважливо прислухаться й постерігать тяму в його розмові.
- І я не люблю села. Я по своій вдачі міська людина. В місті менше клопоту: нема там цього клопотливого сільського господарства, тих поганих полів, овець, свиней, курей, гусей, - сказала Ватя.
- Зате ж в місті коні добрі, хоч нема волів та овець, - сказав Леонід Семенович.
- От коні я люблю, та ще й добрі, прудкі. Я люблю прудку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух забивало, - сказала Ватя.
- Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сестри, пару робочих шкап, і я насилу допхався до Горобцівки. Од цих коней не заб'є духу, бо вони біжать підтюпцем, - сміявся Леонід Семенович.
- Чи давно бачились з Антосею? Як вам подобається Антося? - спитала Ватя якось несподівано й скоса зирнула на Леоніда Семеновича.
Йому стало ніяково; він замішався й не одразу одповів.
- Так собі… Весела й проворна… і щира людина. Ви любите її? Вона ваша приятелька? - спитав Леонід Семенович.
- Так собі… добра сусіда й знайома, - знехотя обізвалась Ватя, - мені здалось, що вона вам подобається.
- Подобається мені, як усі гарненькі, проворненькі панни, - сказав Леонід Семенович. - От тепер, так я дійсно знаю, що мені гарно з вами отут гуляти.
Ваті стало легше на душі. Вона зраділа й з великою цікавістю ждала, чи не признається він, що її любить. Але Леонід Семенович мовчав. Ватя трохи зобідилась.
- Чи не час нам вертаться назад? Тато й мама, мабуть. ждуть мене та сердяться, - помовчавши, обізвалась Ватя.
Вона повернулась назад і пішла по траві, по густому бадиллі, що росло попід лозами. Од потоптаних та пом'ятих польових васильків пішли гострі пахощі. В Ваті од того духу, од спеки, од свого палкого почування почала морочиться голова.
Леонід Семенович скинув капелюш. Духота в березі стояла страшенна. Ватя непримітно прикрила зонтиком Леонідову гарячу голову. На його щоках виступили рум'янці. Вона почувала його гарячу руку під своєю рукою: його рука пекла її, ніби огнем.
Леонід Семенович постеріг, що вона його любить, але він прислухався до свого серця й почутив, що не може одповідать на її гаряче почування. Ватя його зацікавила тутечки на селі, серед сільської тиші та спокою, але те почування неглибоко прийнялося в його серці.
Вони зійшли на берег річки. За річкою вони побачили, що о. Артемій, Сусана Уласівна, писар з писаршею сидять на ґанку млина й балакають з людьми. Ватя потихеньку вийняла свою руку з-під Леонідової руки: вона боялась сільського поговору.
Сусана Уласівна кивнула до Ваті зонтиком.
- Он мама мене кличе. Мабуть, час вертаться додому, а я оце загулялась з вами.
- З вами гулять нескучно, та шкода, що нам трапилось недовго погулять, - сказав Леонід Семенович.
- Заїдете до нас чи просто вернетесь додому? - спитала його Ватя, йдучи через греблю.
- Спасибі вам! Коли я вам не обрид, то заїду, - сказав Леонід Семенович.
- Ви мені обридли? - аж крикнула Ватя. - Чого ж це вам так здалося, що ви мені обридли?
Вона трохи не прохопилась, що любить його, але її несміливість застерегла її зачасу і вдержала. Тим часом їй дуже забажалось таки присікаться та допитатись в Леоніда Семеновича, чи вона подобається йому. Вона наводила його на ту думку.
- Хто його зна… Часом здається, що ти не обрид людям, а потім буває, що й обрид, - плутав Леонід Семенович. - Бачите, людей трудно вгадати. Кожна людина інколи, часом… стає загадкою.
- Ми усі будемо дуже раді, як ви будете одвідувать нас частіше. Тато вже старий чоловік, але завжди буває радий гостям і таки любить побалакать з ними про політику.
«І таки добре настирається з тією політикою!» - подумав Леонід Семенович.
- От вже й кінець нашій гулянці. Он мене ждуть! - якимсь смутним голосом заговорила Ватя, і в її голосі почулася жалісна нотка, бо в її вдачі було багато природженої журливості.
- Час нам додому! Прощайте! Спасибі вам за хліб за сіль! - говорив о. Артемій до господарів.
- Та й вам спасибі, що потрудились та побалакали а нами, - дякував дід Яків.
О. Артемій сів в екіпаж, попліч а ним вгніздилась Сусана Уласівна. Ватя попрощалась з усіма й притулилась на лавочці проти матері.
- Приходьте ж до нас! Не забувайте нас! - крикнув о. Артемій з екіпажа до Леоніда Семеновича.