«Хоч не бачилась з тобою, та була хоч поблизу од тебе…» - думала Ватя, їдучи додому.
І Ватя вернулась додому веселішою. Не такі смутні пісні вже співала вона в сумні хмарні дні… До різдва було недалечко.
Вже надходило й різдво. О. Артемій прочув, що Леонід Семенович вже приїхав до батька з Києва. Він сподівавсь молодого панича до себе в гості, а він не приїздив. Вже й різдво настало. Вже минув перший і другий день святок, а панич не хапався з візитом. Ватя зажурилась. О. Артемій задумавсь. Третього дня вранці о. Аотемій йшов улицею й стрів диякона з Лисянки, Гервасія Добриловського, «повітового» на всю околицю свата. Він запросив його заїхать до себе по якомусь ділу. Добриловський їхав до Богуслава в гості до свого родича. О. Артемій знав, що дорога до Богуслава прямує проз самісіньку оселю Леонідового батька, старого Панасенка.
Добриловський завернув коні в двір о. Артемія. О. Артемій прийняв його дуже ласкаво, попросив його до гостинної, куди він ніколи не просив ні псаломщиків, ні дияконів. Добриловський догадувавсь, що благочинний має до його якийсь інтерес, вгадував навіть, який то був інтерес: в о. Артемія була дочка на виданні.
- Сідайте, отче дияконе! - просив о. Артемій гостя. посунувши крісло й тикаючи на його рукою.
Добриловський поклонився о. Артемієві, як кланяється школяр вчителеві: він придержував лівою рукою рясу на грудях, неначе боявся, щоб вона часом не одстала й не надала чогось непокірливого й кострубатого його тонкій гладенькій постаті. Добриловський все стояв і неначе не насмілювався сісти поруч з благочинним, та ще в кріслі. Його тоненька, височенька постать, уся якась гладенька та чепурненька, неначе стриміла серед гостинної, мов паля, вбита в землю. Дуже білявий, довгобразий, тонковидий. гостробородий, він ввесь був ніби обмазаний «єлеєм», промкнутий ласкавістю. Ясно-сірі очі, червоні повні уста світились ласкавістю та добрістю. Добриловський ступав тихенько, м'якенько, неначе закрадався, як закрадається кіт до миші. Чи піднімав він руку, чи кланявсь, чи сідав, чи вставав, його жестикуляція, його рушення були нешвидкі, якісь дляві, але плавкі, граціозні та м'які. Отець диякон був неначе зліплений з теплого воску,гнувся помаленьку, ніби воскова м'яка тепла свічка. Навіть його довгі прямі коси неначе поприлипали до голови й спадали рівними, довгими пасмами на плечі, неначе намащені «єлеєм». І сам він з своєю вдачею ніби ввесь був обмазаний «єлеєм»… бо пролазив скрізь і всюди, сказати б. в найменшу щілину, як вміють пролазить миші.
- Сідайте-бо, отче дияконе, прошу вас, - попросив його о. Артемій вдруге, і сам, крутнувшись коло крісла, мов той вітер, впав у крісло.
Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко нахилив шию й голову до о. Артемія й потихеньку неначе перегнув пополовині свою тонку постать та й пірнув у крісло, держачи верхню половину своєї особи просто й рівно. Отець диякон стримів у кріслі, білявий, аж жовтуватий, мов воскова свічка в підсвічнику.
- Ви їдете до Богуслава? - спитав о. Артемій в Добриловського.
- До Богуслава, отче благочинний, - тихим і солоденьким голосом обізвався диякон.
- Ви будете їхать проз Панасенкову оселю, трохи не під самим його домом? - сказав о. Артемій.
- Шлях іде проз самий Панасенків двір. Може, отче благочинний, маєте яке діло до Панасенка щодо спродажу пашні або за землю? - несміливо спитав Добриловський.
- Ні, отче дияконе! - сказав о. Артемій. - Маю інше діло; там приїхав вже на святки з Києва його син.
- А! Леонід Семенович, студент! Чув, чув, - сказав диякон, і його тихі очі неначе побадьорнішали й засвітились.
- Знаєте, Леонід Семенович бував у нас частенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сватать мою дочку. Я примітив, що до того діло йдеться.
- Дай боже! Панич гарний, і батько його грошовитий чоловік! - сказав диякон.
- Але, бачите, отче дияконе! - О. Артемій, наче зопалу, схопився з крісла і потім ніби підскочив, неначе на його хто сипнув гарячим приском. - Але, бачите… їздить він та їздить до нас, наче вдає з себе жениха, а сватати - не сватає! - вже гукнув на всю гостинну о. Артемій не то з злістю, не то з смішками, ще й руки розставив на всю їх довжину.
Він став одразу ніби приском та вітром. Диякон прищулився і ввесь обернувся ніби в теплий віск та «єлей».
Але після останніх слів о. Артемій і сам на часок став ніби «єлеєм» та тихим вітрецем. Він підбіг до о. диякона, поклав йому руку на плече й нишком, ніби по секрету, промовив, нахилившись трохи не до самого вуха.
- Заїдьте, будьте ласкаві, до Панасенка ніби на чай. Ви ж добре з ним знайомі. А за чаєм розбалакайтесь в паничем та ніби в жарти й спитайте, чи думає він сватать мою Ватю, чи так з нудьги забавляється отут в нас в Горобцівці?
- Добре, отче благочинний! Заїду й розпитаю, - сказав Добриловський тихенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він помалесеньку нахилив довгу шию й стовбовату голову й знов випростав їх так помалесеньку, що й один волосок на голові й на бороді не поворухнувся.
- Скажіть йому так… вставте слівце в жарти, що я дам за Ватею дві тисячі, як буде сватать. А завтра, як вертатиметесь назад, заїдьте до мене та й розкажете про паничеві думки та гадки. Він чоловік щирий, одкритий, лепетливий і не потаїться з думками, а може, прохопиться. В його що на умі, те й на язиці.
- Добре, отче благочинний, добре! Я вже вмітиму завести розмову й випитаю в студента всю правду. Добре! А не схоче цей, то знайдемо й другого, може, й кращого, - сказав Добриловський.
Сусана Уласівна одчинила з столової двері й заглянула.
- Чи можна вас просити на обід? Обід вже готовий. Добридень вам, отче дияконе!
Добриловський підвівся з крісла й навшпиньки, ніби на резинових підошвах, нечутно підступив до Сусани Уласівни, нахилився помаленьку й поцілував її в руку.
- Отче дияконе! прошу й вас пообідать вкупі з нами, чим бог послав. В нас обід буденний, не довгий, і ми вас довго не загаємо в дорозі, - просив о. Артемій.
- Правда, що наш обід буде незагайний, бо буденний, але в дорозі й такий обід знадобиться. Прошу вас до столової, о. дияконе, - сказала Сусана Уласівна, забувши на той час і про свою гордовитість.
Зараз по обіді Добриловський вирядився в дорогу й заїхав по дорозі до старого Панасенка. Другого дня о. Артемій та Сусана Уласівна з нетерплячкою ждали вертання о. диякона. Він приїхав аж перед вечором.
- А що ж, отче дияконе? Чи спитали? Випитали? Що сказав Леонід Семенович? -питав о. Артемій.
Добриловський важко зітхнув, неначе в його самого трапилось якесь лихо в домі.
- Та що ж! Завів я розмову за чаєм. Жартую, кажу до Леоніда Семеновича, що от ви скінчили курс… тепер вам час би й подумать та поміркувать про те, щоб і одружиться. Ото й кажу я: і не їдьте далеко, бо і в нас багато є гарних і багатеньких паннів, як от Антося або дочка нашого благочинного. А наш благочинний, кажу, чоловік грошовитий, для Ваті не пошкодує грошей. А Леонід Семенович так-таки одразу й спитав: «А скільки ж тисяч благочинний дасть за нею?» А я кажу: тисячі з півтори дасть; дасть і дві для доброго жениха.
- А він що сказав? - спитав о. Артемій нишком, неначе дух йому забило.
- Дві тисячі! - аж крикнув Леонід Семенович. - То це такий грошовитий ваш благочинний? Я думав, він дасть найменше п'ять тисяч. Ватя мені припала до вподоби, але коли дасть дві тисячі, та й годі, то нехай Ватю «задні» візьмуть.
- Так і сказав! - крикнув о. Артемій і навіщось забігав по гостинній.
- Так і сказав… неначе вистрелив… а я питаю жартуючи: «Це так, як в казці казали гуси Івасеві-Телесикові, що сидів на дереві в дворі в Змії?» А він каже: «Еге!» Я й вуха опустив, -сказав Добриловський.
- Так і сказав: нехай її «задні» візьмуть? -знов крикнув о. Артемій і закрутивсь по гостинній, неначе Добриловський сам вистрелив в його з рушниці. І о. Артемій крутивсь, крутивсь, і здавалось, от-от упаде додолу - й простягнеться на всю довжину свого високого зросту.
«Одже отець благочинний ще скрутиться… А треба було доконешне це йому сказати… Але краще було б не казать, а щось інше збрехать», - подумав Добриловський, водячи очима слідком за швидкими поворотками о. Артемія.