Йдучи проз батюшчин двір, чоловіки співали якусь нісенітницю, а потім стали на воротях і почали лаять о. Артемія, що частенько трапляється на селах з п'яницями.
- От тут живе той, що дере з живого й з мертвого, - гукав один чоловік стереотипну лайку про попів, - усе йому давай та давай гроші! І вродись - плати, й охрестись - плати, й оженись - плати!
- Так, куме, так. І вмри - так само плати йому! П'яниці стояли на воротях і лаяли, скільки влізло.
- І корови в його кирпаті, і наймички мизаті!
- І воли в його прокляті, і коні ледачі, і свині смердячі! - гукав перший п'яниця й махав кулаками на хату. - І кури ледачі, і гуси мордаті, - плів п'яниця, загубивши памороки й тямку десь в шинку.
О. Артемій, сидячи коло вікна, бачив ту сцену й чув ту погану лайку. Він написав до писаря лист, щоб тих п'яниць забрали в волость та посадили хоч на один день в холодну, щоб припинить п'яниць.
- Еге, вибачай! Він загадує мені, неначе своєму дякові, - сказав писар і зараз-таки подав таку одписку, що волость не має права судити й карать за кривду словом і вчинком, що ці діла повинен розбирать мировий суддя. А коли о. Артемія зобідили словом, то нехай він їде позивать тих чоловіків до мирового судді.
Писар написав о. Артемієві це все в офіціальній бомазі, ще й під номером завів в книжку та й одіслав через стійчика до благочинного.
О. Артемій прочитав ту одписку та аж крикнув.
- Їдь до мирового! Спасибі твоєму батькові! Їдь за двадцять верстов позивать двох п'янюг! Чи вже ж йому була б велика труднація посадить в холодну отих двох підчихвостів хоч на день та ніч, щоб припинить їм п'яні язики? Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Начувайся ж тепер! Не бути тобі писарем в Горобцівці. Будеш мене пам'ятать до нових віників! - говорив о. Артемій до Сусани Уласівни.
Раз після вечірні, виходячи з церкви, о. Артемій розбалакавсь на цвинтарі з дідом Яковом та титарем. Були в церкві й два чоловіки, що були колись титарями, і ті приступили до о. Артемія й балакали то про се, то про те. До купки пристало ще кільки сусід о. Артемія та церковний сторож. О. Артемій завів розмову про писаря.
- І навіщо ви держите при волості отакого писаря, як отой Коцюбенко? І чом ви його не проженете? Невже в нас не знайшлося б людей, кращих та здатніших од його? - почав о. Артемій.
- А що ж, батюшко; та він і нам несподобний; але не ми його саджали за писаря, не нам його й скидать з-місця, - обізвався дід Яків.
- Та це ж такий пройдисвіт, що його сором і в громаді держать, не то що його за писаря обирать. Йому ж тільки в шинку сидіти б та горілкою торгувать, а не писарювать.
- Нема де правди діти: що він лихий для людей, то лихий! - сказав титар. - До його ані приступу! неначе стався до якогось губернатора! Як сонце зайде, то вже до його нікому доступиться не можна.
- Замкне двері в волосній управі та й нікого не пускав; а хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре через двері та на двір. Та кричить, верещить, та лає в батька - в матір, та кляне! - казав дід Яків.
- І це правда. Але не в тім сила, - почав о. Артемій, - це ж не писар, а злодій! Він же переводить громадські гроші ні за що ні про що. А ви мовчите!
Чоловіки похнюпились і втирили очі в землю: вони знали, що писар краде, але усі мовчали.
- Але що ж нам робить, коли його держить мировий посередник? - обізвавсь перегодя дід Яків.
- То ви пожалійтесь на його мировому посередникові. А нащо вам дивиться йому в зуби? Підніміться проти писаря на сходці, а потім до мирового з прощенням, - напутював о. Артемій.
Чутка про цю пораду о. Артемія зараз-таки пішла по селі й дійшла до писаря.
- Ого-го! - сказав писар до волосного. - Батюшка вже збирав на мене собор. Зберу ж і я на його свій конгрес. Побачимо, чий батько дужчий; побачимо, хто буде зверху: чи собор, чи конгрес.
Писар, не гаячи часу, зараз-таки й скликав свій конгрес. Він читав навіть газету й трохи тямив дещо в політиці.
Писар закликав до себе в гості два чоловіки, що були колись волосними старшинами, закликав волосного касира, десяцького, Левка та Петра, котрі лаяли о. Артемія в його таки воротях, та ще чоловіків з п'ять своїх сусід, поставив їм відро горілки, а писарша зготувала добру закуску. Чоловіки аж облизувались, нюхаючи ті пахощі, але не розуміли, який то ключ приходиться до такої надзвичайної писаревої добрісті.
Писар незабаром показав їм того ключа, як тільки чоловіки добре випили й закусили. На цей час писар причинив двері в пекарню. Він одкрив конгрес промовою здалеки, навмання, наздогад буряків, коли моркви треба. Побалакавши про се та про те, про деякі господарські справи, писар почав розмову про о. Артемія: він підібрав для себе свою партію, не сприяючу батюшці, неприхильну до його.
- Чогось на мене оце напався наш піп. Збирав на мене свій собор на цвинтарі: лає мене, ганить, обносить мене по селі. А я ж йому нічогісінько лихого не заподіяв. Чи поймете віри? Зве мене жидом і навіть злодієм!
- Невже злодієм? Ото диво! - аж крикнув Левко.
- Їй-богу, зве злодієм. От божусь і ладен і заприсягтись, що правда. А хіба ж я в його коні вкрав чи гроші покрав? Хто скаже, що я в його коні вкрав?
- Авжеж ніхто не скаже, - обізвався один чоловік. - Чи то можна! чи то можна! Злодій - то таки злодій, а ви ж, Леонтію Петровичу, таки ж, хвалити ласку небесного, писар. А хто ж цього не знає?
- Одже виходить, по-батюшчиному, що я злодій та й злодій! - говорив писар.
- Е, ні! Що вже що, а цьому неправда! І заприсягнусь, що неправда! Це він так собі дзвонить. А нехай собі дзвонить! -обізвався касир, вже п'яненький.
- Але як то мені слухати отаке! - сказав писар.
- О, що погано таке слухать, то погано. Про це нема що й казать, - сказав Левко.
- Отож він хоче скинуть мене з писарства. А я зроблю так, що скину його з парафії, - сказав писар і блиснув сердито очима.
Гостям, очевидячки, сподобався такий сміливий писарів проект.
- Як скинуть, то й скинуть! Аби церква, а піп буде. Без попа не будемо сидіть, - сказав десяцький.
- Знайдуть другого та й пришлють, - сказав писар. - Хіба ж це таки справді один він такий митець на ввесь світ, а другого такого й не знайдеться? Знайдуть кращого.
- Знайдуть. Чому пак не знайдуть, - сказав Денис, передніший горобцівський голова.
- Або кращого, або й гіршого, - бовкнув Левко. - Буває усяково. Цей ще ніби середущий між ними.
- Добрий середущий! Нічого казать! - обізвався писар. - Який в його лад в церкві? Сторож краде гроші з тарілочки таки в церкві, кладе в кишеню, як ходить по церкві та збирає гроші; титар краде; дяк - ні до бога, ні до людей: хрипить, кувікає та вищить на криласі, та ще й плює через крилас на громаду. А сам гострий та палкий. Все стрибає та крутиться, як муха в окропі. Та все лається та кляне. Колись і мене назвав антихристом.
- Невже антихристом? Дух святий при хаті! - сказав лицемірний Денис, ще й перехрестився.
Десяцький та ще кілька чоловік й собі перехрестились, мабуть, в дяку за горілку та вареники з капустою.
- А дяк! Мужиків лає та кляне й анахтемами, і бузувірами, і анциборами, і всього не пригадаєш. Батюшка розпустив дяка вже геть-то! - сказав Денис.
- Ну, і що то воно таке - анцибори? Цим дяк все потріпує молотників та наймитів. Чи воно журавлі, чи воно чорногузи, чи, може, борони боже, воно є нечиста сила? -спитав десяцький. - Чи воно ото гарно, чи дуже вже погано?
- А певно, погано, коли воно єсть лайка, - сказав Денис.
- То значиться - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! - сказав писар, ледве осміхаючись собі під ніс.
- Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обізвався Левко. - То це він що клепне клезом раз, то воно виходить аж тричі? Мабуть, то, щоб більше дошкуляло, чи що?
- Якби хоч було тільки раз дурні, то ще б не так допікало. А то аж тричі дурні! Оце так гаразд! Овва! - промовив Денис.
- Така кумедна лайка! - бовкнув десяцький. - І де він її видрав?
- Певно, з книжок вичитав! - сказав писар. - Бо люде ж так не лаються.