І Ваті здавалось, неначе святі пісні співались десь далеко од неї; неначе до неї доносилась далека луна десь ніби з густого лісу. Інші думки, інші почування розбуркав в її душі колись милий вид. Вона вже почала забувать Леоніда Семеновича, а його самий вид вже ніби розійшовся туманом в її пам'яті. Ласкавий поклін, ласкавий його погляд несподівано розворушив її серце. Давня любов знов виникла несподівано.
На Ватю ніби звідкільсь дихнуло теплом, ароматом садка, пахощами пишного квітника. Серце несподівано затріпалось в грудях. Блискавкою майнули поетичні давні сцени стрічі з милим в садку, на ставку, над Россю, майнули, та й швидко згасли, мов та блискавка. А десь глибоко-глибоко, ніби на самому дні серця заворушились насмішкуваті жарти й слова, і всі вони виникли гуртом з надзвичайною виразністю. Ватя хотіла молитись, ставала навколішки, починала молитву, а молитва зникала з її пам'яті, а настирливі слова неначе налазили, чеплялись причепою. І молитва забувалась, а важке почування обиди й смішків все більше й дужче збурювало серце гордої дівчини.
Ватя почувала, що сльози приступають до очей, що вона от-от заплаче. І втрачена любов, і втрачене щастя, і ласкаві очі, і давня кривда, й недавній ласкавий позір перепечалили за якусь годину молоду дівчину. Ватя ледве стояла на ногах, насилу простояла до кінця служби божої.
«І чого він прийшов сюди? І чого він кинув на мене очима, ясними, ласкавими, кохаючими? І навіщо він дражнить мене тими очима? Нащо він знов украв у мене спокій і привіз з собою тугу?» - думала бідна дівчина, стоячи навколішки й безнадійно похиливши голову.
«А буду я дивиться, чи поверне Ватя голову, чи хоч раз подивиться на мене», - думав Леонід Семенович.
Він кмітив за Ватею цілу службу божу, не зводив з неї очей. Ватя ні разу не повернула голови, не глянула на той бік, де стояв Леонід Семенович.
«Погано! Пропала моя справа!» - Подумав Леонід Семенович і зітхнув так важко, що Феодосія одвела очі од хмар та янголів в бані й зирнула на брата.
Вже як вдарили в дзвін на «Достойно», у праві двері церкви увійшла вчительша. Вона завсігди ставала в церкві з правого боку коло Сусани Уласівни, щоб не ставать рядом з писаршею по лівому боці. Вчительша прямувала просто до іконостаса на своє місце. Коли зиркі - перед нею стоїть не Сусана Уласівна з Ватею, а писарша з братом. Вчительша аж жахнулась на ході й трохи не крикнула. Її неначе якась невидима сила спинила віжками. Вона сюди круть - туди верть, повернулась до стіни та й стала перед самісіньким кіотом святого Миколая й трохи не притулилась до його лицем, неначе хотіла сховаться в тому кіоті з колонами. Вчительша витріщила очі на образ та так і простояла до кінця служби. Але все-таки вона на ході встигла примітить, що в писарші в вухах теліпались довгі, здорові золоті сережки. І через ті сережки вона не могла ні хреститись, ні молиться до кінця служби божої. Її аж кинуло в піт, неначе хтось висипав на плечі здорову макітру жару.
Служба божа скінчилась. Народ рушив з церкви. Сусана Уласівна з Ватею вийшли в ліві двері, вчительша - в праві, а побідна писарша гордо підняла голову, попростувала через усю церкву й через бабинець вийшла просто в великі двері. Леонід Семенович поплентавсь слідком за нею.
«Ну, та й помилився ж я, що пішов до церкви з сестрою! Це через неї мені не поклонилась Сусана Уласівна, через неї гордо кивнула головою Ватя. Якби я був пішов до церкви сам, може б, діло вийшло корисніше задля мене; може б, вони й поклонились мені, а я після служби провів би їх трохи; може б, вони подобрішали, розговорились зо мною, а потім запросили б до себе на чай. Це вони одхилились од упертої та завзятущої сестри», - думав Леонід Семенович, простуючи через цвинтар.
Він розсердився на сестру й почав підіймать її на сміх та дражниться з нею.
- Сьогодні бачив я в церкві три панії, - почав Леонід Семенович, - вони усі чогось були червоні, неначе аж пашіли вогнем, мов залізка, витягнуті з жару. Якби хто об котрусь з їх тернув сірничком, те й сірник зайнявся б.
- За яких дам це ти верзеш? Це, певно, про тих червономордих шляхтянок з бровара, що стояли позад нас. Але я не примітила, щоб вони горіли, - обізвалась Феся.
- Які там шляхтянки? Чого пак було горіть тим овечатам? - сказав Леонід Семенович.
- Це. може, ти говориш проти Сусани Уласівни, вчи-тельші та й про Ватю?
- Яку там Ватю! Ватя при тих паніях безвинна ягниця…
- То це ти, мабуть, говориш про мене? Хіба ж я горіла в церкві?
- Атож! Хіба ж ні? - сказав Леонід Семенович.
- А мені чого горіть? Стояла та молилась богу, та й не думала горіть.
- Її-богу, я вже хотів витягти з кишені сірники та здалеки приставить до вчительші! Вже був і руку встромив у кишеню, та тільки побоявся наробить пожежі, - жартував Леонід Семенович.
- Оце, може, й правда! Ця здатна запалить собою сірники й на верству од себе, та ще й проти вітру! - обізвалась Феодосія.
Леонід Семенович вловив очима постать Ватину, котра манячіла малиновою плямою між густим натовпом молодиць та дівчат, між квітчастими хустками, стрічками та вишиваними сорочками. Та постать манила його очі й надила душу. Ватя все одходила од його далі й далі і зникла на довгій вулиці за густими садками. Леонід Семенович почував, що Ватя одсовується од його навіки і вже ніколи не наблизиться до його. Він важко зітхнув.
«Тепер нічого я не вдію не так через себе, як через отих ворогів. Прощай навіки! Знаю, що вже більше нам не доведеться й побачиться», - подумав молодий хлопець і похнюпивсь та й зажурився.
Пообідавши в сестри, Леонід Семенович зараз-таки виїхав до батька.
- А що, сину? Чи був в о. Артемія? Чи бачив Ватю? - спитався в сина батько.
- Ат! - сказав син і тільки рукою махнув. - Ватю бачив тільки в церкві. Сусана Уласівна пройшла проз мене, й не поклонилась мені, і не глянула на мене. В Горобцівці оті вороги зачадили, здається, саме повітря. В мене аж голова запаморочилась од того чаду. Зять аж сичить од злості. Феся пиндючиться, Сусана Уласівна дметься. Цур їй, тій Горобцівці! Я туди зроду-звіку більше не поїду: може, вона запагубила мою долю й мій талан навіки.
- Шкода! - сказала мати. - А Ватині тисячки стали б тобі в пригоді.
- Ой, ще й як стали б! - обізвався батько. - Землі в нас обмаль. Треба б прикупить ще трохи поля, щоб розвести більше хазяйствечко, щоб тобі після нас можна було стать справжнім дідичем властивцем. Ти ж у мене одним один син. Помремо ми, тобі ж усе добро зостанеться, а не комусь іншому.
Леонід Семенович аж зітхнув важко. Йому заманулось і тисячок, але шкода було й Ваті, бо вона в той час ще більше надила його своїми очима та бровами.
- Невже, сину, ти не напитав там, де служиш, будлі-якої грошовитої панни? - спитала мати.
- Ой мамо! напитував я й розглядав, але тепер все панни якісь «безгрішні». А котра й є грошовита, не піде за такого, як я, бо гроші люблять гроші, - одповів син, похиливши голову.
- На Горобцівку нема ніякої надії. Поїду я оце до Антосі. Там хоч ворогами не тхне. Там мені буде легше дихати. Та вона й не без грошей таки, - сказав син перегодя.
- Їдь, сину, і до Антосі. Її батько чоловік грошовитий, - сказав батько.
І син почав вчащать до веселої Антосі і все їздив до неї в гості, доки пробував в гостях у батька.
X
Після служби божої о. Артемій прийшов додому й застав Сусану Уласівну та Ватю за столом коло самовара. Обидві вони пили чай і мовчали. В Ваті очі були ніби смутні й трохи заплакані. На виду розлилася блідота. Ватя сиділа засмучена; мати засмутилась і голову похилила.
- Сьогодні писарша була в церкві, та ще й з братом, - почав казать о. Артемій, сідаючи за стіл.
- Привела брата до церкви, певно, задля того, щоб подражниться з нами. Дивіться, мов! Був би ваш, та не буде, бо ми того не попустимо, - якось смутно обізвалась Сусана Уласівна.
- А бог з ним, з її братом! Не тільки світу, що в вікні, за вікном його ще більше. Тільки мені шкода, що вони тебе, Ватю, дурно тривожать, - сказав о. Артемій.