- А що, як ми отут перекинемось на цій глибочіні? - крикнула Антося з свого човна до Леоніда Семеновича.
- Вийде дуже непогано, - обізвався Леонід Семенович, - панни постають русалками та підуть жити в скляні палаци; їм будуть услуговувать рибки.
- Цебто коропи? - спитала Ватя. - Ви знаєте, що в цьому ставку самі за себе коропи. Ще в давні часи пан завів тут коропів, і тепер їх така сила, що як зайдуть неводом, то за один раз витягнуть пуд або й два.
- А чим то стали б паничі от там, на дні, якби ми оце перекинулись? - гукала Антося з другого човна. - Невже русалками?
- Ні, я став би дідьком водяним та лякав би русалок, а найбільше вас, - обізвався Леонід Семенович.
- Ну, я вас не дуже б злякалась, хоч би й русалкою стала.
- А ви, Валентино Артемівно, боялись би мене, якби я, борони боже, перекинувся водяним дідьком?
Ваті стало ніяково од такого комплімента; вона спустила очі й промовила:
- Не знаю; хіба знатиму тоді, як сама стану русалкою. Здається, що не дуже б боялась.
- І не втекли б од мене, якби я ввірвався в ваш кришталевий підводяний палац?
- Не тікала б, бо русалкам же нікуди і втікать: вони ж замкнуті, чи що, в своєму палаці, - сказала Ватя.
- Якби ви ввірвались в наш палац, я б вас частувала й приймала усяким добром, - гукнула Антося.
- Яким же добром ви мене приймали б? - спитав Леонід Семенович.
- Поклала б перед вами зеленого латаття та сирого коропа, - жартувала Антося.
- Ну це страва хоч і тривна, але така, що я її не сплоха перетравив би: трохи важка. Ще, борони боже, довелось би й заслабнуть на шлунок, - гукав Леонід Семенович.
- І то горенько, що й доктора в ставку не знайшлося б, - сказала Ватя.
Човни запливли в тихий кінець ставка, під високий горб, вкритий лісом, освічений тихим вечірнім сонцем. І гук, і розмова, і регіт принесли живоття в цей тихий закуточок, неначе розбуркали куняючий ліс. Паничі почали згукуваться з човнів, неначе вони були в лісі. Луна одлясками пішла поміж крутими горбами. Згукування та перегук неначе розворушив сонне лісове царство. Десь далеко затуркотіла горлиця, неначе й собі згукувалась з живим людським гуканням.
- Господи, як тут гарно! Я неначе передніше не примітила цього місця, - тихо обізвалась Ватя.
І легеньке, легесеньке зітхання, невиразне й тихе, як подих вечірнього вітерця по вербах та по лозах, вирвалось з грудей у Ваті, і вона ледве мала сили, щоб затаїть його в своїй молодій душі. Вона й сама не догадувалась, звідкіля прийшла на неї задума, чого з її душі вирвалось легесеньке зітхання та неначе якийсь легенький жаль здавив її серце.
Човни повернули назад. Плисковатий берег од села, ввесь у вербах та лозах, півкругом вганявся в широке водяне тихе плесо, суспіль зубчастий, зелений, пишний, лиснючий од рожевого сонця. За зеленою м'якою оборкою зеленіли городи, лисніли левади, біліли чепурненькі хатки.
- Господи, як тут гарно! - аж крикнула Ватя.
- От і гарно! Невже ти перший раз бачиш оті верби та очерети? - спитала Антося в Ваті. - Невже ти ще на їх не надивилась?
- Я їх бачу неначе вперше сьогодні. Я неначе передніше й не примічала, що тут так гарно, - сказала Ватя.
І вона почувала, що на її серце злинула несподівано радість, така радість, якої вона ще ніколи не почувала й не зазнала в своєму житті.
Вдарили веслами дужче, і діло пішло спірно, швидко. Човни попливли далі й поминули високий закрут берегів ставка. З-за гори виглянула коло греблі висока ґуральня та чималі забудування за греблею на пригорку. Червоні черепичні покрівлі під гарячим червоним заходячим сонцем неначе горіли вогнем, а друге полум'я одлискувалось в тихій воді, вилискуючи наче в безодні.
- А будинки звідсіль які поетичні! Неначе якась вілла на березі озера в Італії, як малюють на картинах. Яка поетична картина! - сказала Ватя.
- Чого це сьогодні на тебе найшла така поезія? - гукала Антося з другого човна.
Ватя й сама здивувалась, звідкіль злинула на неї сьогодні така поезія, неначе вона натрапила на якісь чари там, де їх передніше й не постерігала; і вона сама не постерігала, звідкіль узялися, звідкіля полились на неї ті чари. Вона була байдужна до краси натури, а читаючи повісті, навіть поминала ті місця, де обмальовувались чудові вигляди натури, аж сердилась, що вони перебаранчають їй слідкувать за оповіданням про людей. Тепер вона чогось несподівано примітила красу берегів, поезію тієї краси, їй заманулось співать, схотілося гукнуть пісню голосно й весело, як гукали дівчата, беручи воду в березі; хотілось вилляти й виспівать усю радість, котрою було повне її серце. Але вона знала, що в неї не такий міцносилий голос, як в Антосі, що її голос не на показ для публіки. І вона завела тихенько, сливе нишком пісню, і як завела, вона й сама незчулась. Глянула вона на чорні Леонідові брови та очі і тоді одразу одгадала, звідкіль злинула та радість, та веселість на її серце, й освітила увесь світ, і закрасила і береги, і воду, і сонце, і небо.
Ваті подобався не один панич, але тепер вона вперше почувала, що починає любити гаряче, що в її душі зачалося щось нове, небувале й дужче, обгортає всю душу й запалює серце палким огнем.
«Це мені тим так гарно тут та радісно, що я дивлюсь на його. Я люблю його, починаю кохать оті високі брови, починаю любити його веселу душу», - думала Ватя, пильно придивляючись до тих високих брів.
Леонід Семенович, що сидів з веслом проти неї, вловив той пильний погляд і, по своєму сільському звичаю, трохи не моргнув на Ватю по-парубоцькій. Але поважність Ваті, її гордовитість вдержала його.
Паничі знайшли пришиб і пристали до берега. Паничі й панни сходили з човнів на берег. Хисткі рибальські човники хитались під їх ногами й гнали од себе по ставку широкі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кружалами далеко од берега, а панни з реготом посунулись через густі лози, одхиляючи їх од лиця руками.
- Ну, в цих лозах добре лазить козам, а не паннам, - гукала в лозах Антося.
- Мабуть, не тільки козам, але й паннам, коли вони тепер лазять в лозах, - десь в листі обізвався Леонід Семенович, неначе за стіною.
- Ліпо! придержуй-бо лози, коли йдеш попереду! Ти пускаєш гілки, а вони мене б'ють та й б'ють по лиці, - кричала Антося до малої сестри.
- Це правда, що ми влізли в морське дерево! Ось і мене морснуло таки добре по носі, - сказав десь в кущах один вчитель.
За лозами вузенька стежечка на праву руку повилась берегом по траві до самої греблі. Паннам забажалося йти на прогуляння на греблю. І панни й паничі пішли тією стежечкою, розтягнувшись довгим рядком. Ватя зосталась позад усіх і неначе поганяла той довгий рядок. Леонід Семенович пристав до неї. Вона йшла стежечкою, він плутався ногами в некошеній густій побережній траві.
Ставши поруч з Ватею, Леонід Семенович почутив, що на його найшла поважність. Охота до жартів, до смішків, що ніколи не покидала його, неначе зслизла й зникла в одну мить. Він і сам не стямивсь, чого це найшла на його така поважність, чого він неначе почав приладжуваться до Ватиної вдачі. Тон його розмови став солідний, непустотливий.