- А що скажете? За яким ділом? - спитав о. Артемій.
- Та це ми, батюшко, просимо вашої милості, щоб ви сьогодні посвятили наш млин.
- Вже скінчили? - спитав батюшка.
- Вже, та не зовсім. Два камені готові, а два ще ні; але ми думаємо тим часом пустить млин хоч на два камені, щоб млин не стояв дурно, - сказав Лесько.
- Та ми. батюшко, просимо вашої милості й на обід. А де це матушка? Я хочу й їх запросити на бесіду, - сказав дід.
Дід Яків довго служив за титаря, а син його Хтодось служив в о. Артемія за наймита, і через те дід вважав себе близьким до батюшки й матушки.
О. Артемій пішов у кімнату й викликав матушку. І Лесько, й дід Яків поцілували матушку в руку й просили її на бесіду.
- А хто ж там ще буде? - спитала матушка.
- А хто ж буде; свої будуть. Буде вчитель. Просили й писаря, й писаршу, просили й її брата, бо це він приїхав до їх в гості. Просили й управителя, - говорив дід Яків.
- Ого-го! То це в вас буде ніби бенкет або храмова бесіда! Тільки меду, мабуть, не варили. То просіть вже й Ватю, - сказав о. Артемій, зирнувши на жінку.
- А де ж Ватя? - спитав дід.
Дід Яків знав Ватю ще маленькою й носив її на руках.
- От там десь в гостинній коло чогось порпляється! - сказала матушка.
Дід пішов в одчинені двері, знайшов Ватю й запросив до себе на бесіду.
Ватя вийшла в прихожу й переглянулась з матір'ю. В її очах виявлялась насмішкуватість, хоч вона з нудьги була рада й цьому випадкові, щоб трохи розважить себе та розігнать нудьгу.
- В котрій же годині будете нас сподіваться? - спитав о. Артемій.
- Опівдні, батюшко, як молодиці увинуться з обідом. Ми дамо знать, - сказав Лесько.
- Добре; хто вже хто, а я доконешне буду, - сказав батюшка, - бо без мене «вода не освятиться», як кажуть в приказці.
Лесько й дід попрощались і вийшли з прихожої.
- Ну, що? Поїдете до млина обідать? - спитав о. Артемій в жінки та дочки. - Це ж буде обід дуже поетичний. Та ще й панич там буде.
- Я ще зроду не обідала в млині, - говорила Ватя й реготалась.
- А от і доведеться пообідать, - сказав о. Артемій.
- Буде дуже оригінально, - сказала матушка, - але знаєш, Ватю, кого запросили вони на обід? Писаря, писаршу й Леоніда Семеновича.
- Приїхав? - аж крикнула Ватя.
- Приїхав. Таки тобі доведеться хоч раз на віку пообідати в млині, під ківшами, - сказав о. Артемій з сміхом.
- Я не знаю, мамо, що мені надіть, - обізвалась Ватя тихо.
- Надворі душно. Надівай легеньку сукню, мабуть, оту, бузкового кольору з темно-червоними букетиками. Вона ще зовсім нова.
Ватя кинулась прибираться та зачісуватись. Для неї здалося, що того дня настане для неї якась важна хвилина. Вона невимовно зраділа, але неначе чогось і боялась. В неї руки трусились, і гребінець трохи не випав з рук перед дзеркалом. Тричі зачісувала вона свої розкішні чорні коси і тричі зміняла зачіску на голові. Все здавалось їй не до ладу, неначе щось перебаранчало та зумисне дражнилось з нею.
Це вже було опівдні. Коні під'їхали під ґанок. О. Артемій вийшов з хати, сів в екіпаж і попождав ще доброї півгодини та добре напікся на сонці, доки вийшла Сусана Уласівна, а за нею Ватя в солом'яному капелюсі, оповитому оксамитовою малиновою стрічкою, в рукавичках та в легесенькій ясній сукні.
Млин стояв на самому кінці довгого, розтягнутого понад течією села, там, де село останніми хатами доходило до Росі. Вже минули село й поїхали понад течією, обсадженою густими старими вербами. По другий бік стриміли стіною круті голі горби. Шляшок був тільки що прокладений попід горбами до нового млина. Колеса грузли в свіжій накиданій землі. Екіпаж пішов боком і трохи не перекинувся в течію. Сусана Уласівна й Ватя крикнули і вхопились руками одна за одну.
- Ой боже мій! Ще перекинемось під ці верби, їдь помаленьку! - кричала Сусана Уласівна на погонича.
Під вербами далеко валував дим. Делікатні сині пасма диму вилися, мов сині стрічки, і переплітались з густими зеленими гілками.
- Молодиці обід готують під вербами, - сказав о. Артемій, - он і дим видко.
Коні круто повернули праворуч. Гори ніби заломились гостро набік, і на невеличкому рівному клаптикові берега забілів новенький млин, ясний, ввесь ніби жовто помальований. Під вербами палало багаття. На жару стояли здорові горшки-золійники. Кругом багаття вештались і порались молодиці. Ціла юрба дітей стояла здалеки й дивилась на ту картину; друга юрба дітей купалась та хлюпалася під вербами. В чистому повітрі запахло згарятиною, важким духом вареної та печеної страви. Недавно порожній куточок став жвавий, повеселішав.
Коні підкотили екіпаж під млин. Залисніла смуга Росі, темно-синя, як небо. Надворі було так тихо, що й лист на вербах не ворушивсь. На прогалині між крутими горбами стояла важка духота.
О. Артемій зліз з екіпажа. З темних, аж чорних одчинених дверей висипались люде й стали на ґанку між двома стовпами з штучно повироблюваними мережками вгорі. Лесько, зачесаний, чепурний, в синьому суконному жупані, підперезаний зеленим поясом, перший підступив за благословенням до батюшки; за ним прийшов дід Яків, а далі приступили спільники Марченки. За ними вийшов майстер, що ставив млин, високий, сухорлявий, але дужий дід з корсунських міщан. Згодом з млина вийшов вчитель та управитель. Ватя ждала, що от-от за ними вийде з млина писар та Леонід Семенович, але їх не було. Вона переглянулась з матір'ю.
«Ото тобі на! Чого ж це я притарабанилась на якийсь обід у якийсь млин? Невже для діда Якова? - думала Ватя, здоровкаючись з вчителем та з управителем. - І навіщо я прибиралась та аж тричі зачісувалась, аж руки в мене трусились? А може, він ще приїде, може, опізнився. Мабуть, писарша й досі чепуриться перед дзеркалом… А! противна писарша!..»
- Гарний млин вийшов! Тільки вузька гребля в вас, - сказав о. Артемій і пішов оглядати лотоки, колеса та греблю.
Гребля була й справді вузька й вилася через Рось, неначе велетенська смугнаста гусінь: загнулась од лотоків дугою, впала на здоровий камінь серед річки, обминула камінь, ще раз загнулась, вибираючи мілкіше та кам'яне місце, і неначе засунула на другому березі голову в очерет та в лози. З одного боку греблі вподовж стримів свіжий тарас, неначе колючки на їжакові; посередині жовтіла смуга свіжої насипаної жовтої глини.
Воду в лотоках спинили заставками. Рось вище од греблі налилась і підтопила довгий рядок зеленої лози понад берегом. Лоза гірляндою вилась у воді, неначе виринала з води.
Обидві панії попростували до верб і хотіли сховаться од сонця в тіні в зелених пологих городах. Коли несподівано за горбами загуркотів віз, і з-за горбів вискочила пара баских коней. Ватя вгляділа на возі писаря, писаршу й Леоніда Семеновича. Вона почервоніла й почутила, що на неї ніби сонце сипнуло усім своїм промінням, запекло в груди, пекло в лице, в щоки…
Коні спинились. Леонід Семенович проворно й жваво зскочив з наточанки, в одну мить скинув в себе білий дорожній балахон, підбіг до дам, скинув бриля й привітався дуже привітно.
- І ви тут, Валентино Артемівно? От де я несподівано стрівся з вами! - сказав Леонід Семенович.