Леонід Семенович замовк. Він навіть перестав розмовлять з Льонею та Володьом. Прогуляння на воді, на чистому повітрі, робота веслом, напруга й моціон несподівано розбуркали його апетит. Йому дуже схотілося їсти, і це почуття голоду неначе зав'язало йому язик.
- Вертаймось додому! Вже пізній час, - промовила Ватя, невдоволена прогулянням на човні і тим, що Леонід Семенович неначе зарікся признатись в симпатії до неї.
- Мабуть, нас дома вже ждуть на обід, - сказав Володя, котрому так само вже схотілося їсти.
Човен пристав до берега. Паничі забрали весла й пішли ховать їх у лози. Ватя з Леонідом Семеновичем повернули стежкою в садок. Апетит в панича розходився, як на злість. В його перед очима манячів стіл а усякими потравами, з гарячими пирогами на закуску. Він йшов мовчки.
- Чого це ви сьогодні такі смутні? - спитала в його Ватя, скоса поглядаючи на його чистий профіль.
«Тим, що дуже їсти хочу», - трохи не вирвалось в панича з уст, але він цього не сказав.
- Тим, що вакації минають, і незабаром треба буде засісти до роботи. От вам добре: в вас довічні вакації, - сказав Леонід Семенович.
- От і в вас швидко будуть хоч не довічні, так завсідні вакації, - сказала Ватя, - ви затого скінчите курс?
- Цієї осені, так, мабуть, перед різдвом, - обізвався Леонід Семенович і замовк: йому хотілось їсти на смерть. Він глянув на яблуню, ніби облиту яблуками. Стиглі яблука ще гірше дратували його апетит.
- Та й дорідні ж у вас яблука в садку! - промовив Леонід Семенович, підводячи очі вгору на гілля.
- Може, покуштуєте? Нахиліть гілку, а я вам нарву яблук. Буде нам десерт, як мама не догадається наготувать нам його на обід.
Леонід Семенович підняв руки вгору, підскочив, як заєць, вхопив гілку яблуні, нагнув її. Ватя підвелась навшпиньки, нарвала яблук і покидала їх на траву. Леонід Семенович позбирав їх у хусточку й поніс додому.
- От і ті олеандри, що вам так сподобались, як той раз ви були в нас. Іще й досі цвітуть! - натякала Ватя.
- І справді й досі цвітуть, - обізвався Леонід Семенович і замовк.
«От непогано було б перевезти до себе хоч би з пару цих олеандрів та поставить в садку коло батьківського ґанку, але… це чортовиння з бутвинням, як каже приказка: це бур'ян, а вся сила в грошах», - майнула думка в Леоніда Семеновича, але тепер він був ладен оддати усі олеандри на світі за смачний шматок печені та за чарку доброї горілки.
«Чом це він і не жартує, і мовчить? Що це з ним сталось?» - подумала Ватя, ступаючи на східці ґанку.
«Слава тобі, сотворителю! От ми і в хаті. Може, покличуть обідати», - подумав Леонід Семенович.
Але Леонід Семенович помилився: в гостинній не було нікого. Ватя увійшла в гостинну, згорнула зонтик і кинула на стілець. Потім вона перейшла через гостинну важкою ходою і, ступаючи дляво, помаленьку, неначе волокла за собою ноги, сіла на канапу. Канапа на пружинах аж угнулась під нею.
«Ну й справді важкенька нівроку! - подумав Леонід Семенович. - Коли співають в пісні, що «жінка камінь за плечима», то Ватя буде важкенькою вагою, хоч і не за плечима.
Надворі стояла духота. Ватя й справді втомилась і неначе розімліла на сонці, її повна постать була зроду нервова, млява й наче втомлена.
- Ох, яка духота надворі! Я вся неначе розпеклась, неначе оце стояла коло печі, - говорила Ватя, втираючи чоло та вид хусточкою.
- Та й я трохи втомився… втомився, сидячи в човні, - почав жартувать Леонід Семенович, але він почував, що в його десь зникла охота до жартів: йому так хотілось їсти, що ніякі жарти не йшли на думку.
Він поглядав на двері в столову, двері не одчинялись. Нігде в домі не було чуть ні найменшого гуку, тільки в столовій маятник старомодного годинника гучно цокав, неначе одномірне вибивав такт.
І Ватя, і Леонід Семенович мовчали й одпочивали. Виходило, як кажуть всмішки: «вій мовчить, а вона слухає».
Ватя знов сперлась рукою на вишивану подушку, запалила собі папіроску й попросила курити й Леоніда Семеновича. Розмова не розв'язувалась. На щастя, до гостинної увійшов о. Артемій і розпочав розмову за хазяйство, про селян. Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайного в його запалу, без пафосу. І він вже добре виголодався; вже й його за живіт тягло так, що його широкі уста аж зблідли. Леонід Семенович слухав розмову мовчки та все поглядав на двері до столової.
«А! краще було б зостаться на обід в сестри. Натріскався б борщу, каші та й не мордувався б так, як тепер. Та й тягнуть же з тим обідом. І надав мені дідько зайти на смачний обід! Тепер мене на такий обід ніхто й калачем не заманить!» - думав Леонід Семенович, годуючись димом папіроски.
В столовій за дверима задзвеніли ножі та виделки, застукотіли тарілки. В Леоніда Семеновича аж душа зраділа.
«Слава ж тобі Господи! Може, вже покличуть обідати», - думав він.
А Сусана Уласівна мала на думці виставиться перед гостем з обідом і таки добре загаялась.
Несподівано двері з столової одчинились. Вийшла Сусана Уласівна.
«От-от попросе до столу», - думав Леонід Семенович.
А Сусана Уласівна спокійненько сіла собі в кріслі й почала провадить якусь розмову. В неї в пекарні допікалась шарлотка на третю потраву, і вона прийшла, щоб побалакать з гостем, розважить його та й - затягти трохи час.
- Мабуть, ви вже їсти хочете, - в кінці усієї розмови додала Сусана Уласівна. - Вже б час обідати. А побіжи, Ватю, та глянь, чи застелили стіл?
Ватя вийшла до столової й зараз вернулась.
- Вже, мамо, все готово! - сказала вона до матері. Леонід Семенович трохи не перехрестився на радощах.
- Прошу вас до столової! - обернулась господиня до панича й одчинила двері до столової.
Стіл стояв вже застелений і прибраний. Тонка скатерть, тонкі салфетки, нові ножі й виделки, нові тарілки й чарки - все аж блищало. Сусана Уласівна повиймала усі нові прибори, що наготувала на придане дочці. Серед стола стояли непочаті пляшки вина та доброї горілки; свіженькі квитки на пляшках манили, наче дражнились. Чарки та стакани аж бризкали світом. Леонід Семенович був такий голодний, що навіть забув на той час перевозиться з усім тим столовим добром на Ватині вихідчини з дому й кинувся до чарки, а потім до закуски, до сардинок та сиру.
Він, довго попіснюкавши, їв, аж за вухами в його лящало, з апетитом молодого студента. Страва була чудово приготовлена: тривних та смачних потрав було багато. Сусана Уласівна була добра господиня й розуміла куховарську справу незгірше доброго кухаря. Леонід Семенович уплітав на всі застави й зробив честь умінню Сусани Уласівни. Мати виставлялась і з столовими приборами, і з потравами перед молодим паничем і, очевидячки, досягла до своєї мети.
О. Артемій після печені з курчат налив в чарки вина і випив за здоров’я дорогого гостя. Гість своєю чергою випив за здоров'я хазяїна, потім хазяйки, а далі за здоров'я Ваті, а потім за здоров'я паничів, Володі та Льоні. Усі підживились, стали бадьористі після доброї порції вина. Леонід Семенович кинувся на жарти, розвеселивсь, реготався. Після обіду усі перейшли до гостинної, куди подали кофій. І о. Артемій, і Сусана Уласівна, і Ватя - усі вважали на Леоніда Семеновича як на жениха. Бо на селі як панич заїде до якої дочки в батюшки двічі поспіль, то вже це був певний знак, що він постановив собі свататись. Так усі думали й про Леоніда Семеновича.