- Еге, падлюка! - знов гукнув о. Артемій до Добриловського.
Отець диякон був на вдачу смирний, мов ягня, ніколи навіть не лаявсь. З його уст капав тільки мед, і в цьому була його сила, бо з його уст ніколи перед людьми не злітали такі батальні слова. До баталії він був зовсім не здатний, а о. благочинний ніби закликав його до гарячої битви. Диякон не насмілився вимовить такого лихого слова за благочинним і тільки спершу нахилив свою голову, а голова нахилила шию й ніби говорила: пролізу, куди хоч, тільки не в баталію: це не про мене писано.
А о. благочинний був саме ніби в гарячій баталії: доти бігав, крутивсь, вертівся, доки, мабуть, не втомивсь та не прохолов.
- Отакі-то люде бувають на світі! Га? - промовив о. Артемій м'якішим тоном до диякона.
- Нічого - те, отче благочинний. Ворона з місця - сокіл на місце. Ваша дочка знайде собі кращого жениха, продовж, боже, її вік. Пошукаємо, то й знайдемо. А тим часом, може, й цей ще передумає. Хто його знає, що в його на серці. Це в його говорилось-жартувалось, а що до самого діла, то це ще може бути й інша річ, - так втихомирював благочинного Добриловський.
- Поживемо - побачимо. Що було, те бачили, а що буде, побачимо, - сказав о. Артемій вже зовсім спокійним тоном.
«Та й буря, та й вихор же отець благочинний!» - думав про себе Добриловський.
- Цурйому, пек йому отому Панасенкові! Тільки мене роздратував та розсердив. Ходім лучче, отче дияконе, та нап'ємось чаю! - сказав вже зовсім спокійно о. Артемій, ще й засміявсь.
Він швидко сердився, швидко й одходив і простигав; був палкий, але одхідливий, як звичайно буває з дуже нервовими людьми.
О. Артемій пішов до столової. Добриловський і собі встав з крісла і попрямував слідком за ним.
«Ой, важко стояти близько коло начальства! цур йому, пек йому! І обсмалить тебе вогнем, і обпалить! Але терпи, отче дияконе! Часом присмалить, а часом і нагрів тебе, - думав Добриловський, йдучи в столову за благочинним, - а вже я не дурнички їздив до Панасенка: може, якось-таки та влізу в попівську рясу. Отець благочинний мусить похвалити мене на всі боки перед консисторією та архієреєм», - думав диякон, сидячи на стільці коло самовара.
О. Артемій вийшов з столової й розказав жінці й дочці, що прочув од Добриловського. Сусана Уласівна та Ватя увійшли до столової, привітались з Добриловським, і сиділи обидві засмучені. Один о. Артемій, очевидячки, не дуже журився й провадив розмову з Добриловським. Добриловський, напившись чаю, попрощався й поїхав додому.
- От тобі й Леонід Семенович! - сказав о. Артемій до жінки. - І йми віри тим легкодухам студентам після цього.
- А я йому йняла віри, - обізвалась Сусана Уласівна.
- Їздив до нас, мабуть, з нудьги на селі, щоб побавиться, погуляти, розважить себе… - говорив о. Артемій.
- Та щоб наїстись, напиться, всмак пообідати, - додала Сусана Уласівна, - бо в писарші тріскав би борщ, та кашу, та галушки з салом.
- Але це все ще так собі. Ти, Ватю, ще не думай цураться його, бо, може, й він ще не зовсім одкаснувсь од тебе. От приїде на святки, то й побачимо, як він поводитиметься з тобою.
- Та й мені так здається. Але коли вже в його вихопилось з уст таке слово, то я мало надії покладаю на його, - додала Сусана Уласівна.
- Поживемо - побачимо. Ще ж ми, Ватю, не такі вже старі, щоб журиться та побиватись за цим паничем. Хіба він один на світі? - втішав дочку о. Артемій.
«Ой, один він для мене на світі, і другого такого немає! - думала Ватя. І вона не розвеселилась і не втішилась батьковими словами. - А може… може, то він кинув ті слова на вітер, як жарти з дияконом… Може, може…»
І десь глибоко в душі молодої дівчини заворушилась надія, ще не втрачена до решти: десь глибоко в серці неначе нишком хтось усе промовляв: може, може…
Вже й різдво настало. Минув перший і другий день різдва, а Леонід Семенович не приїздив. Сподівались третього дня, а його не було. Ватя зблідла й трохи змарніла, дожидаючи милого.
- От і паляниці на яйцях вже доїдаємо, а гостей нема! - журилась Сусана Уласівна. - Чим-то будемо їх приймати, як усе поїмо, що наготували на святки?..
П'ятого дня святок о. Артемій сидів з жінкою та з дочкою ввечері за чаєм. До їх надійшов вчитель з жінкою.
Сусана Уласівна посадила вчительшу коло себе й балакала з нею любенько, бо занудилась на святках: ніхто не навідувався в гості. Вона була рада й таким гостям.
Коли це в прихожій щось застукотіло.
- Гості приїхали! - тихо промовила Ватя, і в неї неначе замерло серце.
- Хтось приїхав! - ще тихіше сказав о. Артемій і, вхопивши з стола лампу, одчинив двері в прихожу й посвітив.
- А! слихом слихати, в вічі видати! Леонід Семенович, та ще й не самі! - гукнув о. Артемій весело. - Роздягайтесь! А в нас і самовар на столі: неначе ждав гостей та саме й кипить! Прошу до чаю.
До столової вступив писар, за ним писарша, а далі Леонід Семенович. Сусана Уласівна встала й церемонно привіталась до гостей. Ватя почервоніла, неначе зайнялась, потім зблідла, потім знов почервоніла. Леонід Семенович подав їй руку й поздоровив з святками. Він вилюднів, ще більше змужнів, став повніший на виду. Ватя глянула на його червоні од морозу щоки, на його веселий вид і простила в серці його неласкаві слова, які перечула через Добриловського.
Писарша привіталась з хазяйкою, потім обернулась до стола - аж там сиділа вчительша!
«Ой лишечко! Ой матінко!» - трохи не крикнула писарша. Вона круть-верть, покрутилась на одному місці, неначе коноплі ногами м'яла, а далі таки простягла до вчительші пальці. Вчительша, не встаючи з місця, й собі простягла до писарші пальці. Черкнулись вони пальцями, полапали одна одну за пучки, неначе одна брала пучкою сіль, а друга - перець, і одвернулись одна од однієї. Писарша одійшла до другого кінця стола та й сіла. Вчительша насупилась.
Почалася весела, якась празникова розмова. О. Артемій був радий і говорив за всіх. Гості нанесли з собою холодного свіжого повітря й неначе висвіжили хату й підсвіжили о. Артемія й Ватю. Тільки Сусана Уласівна сіла коло вчительші й гордовито позирала на гостей: вона сердилась.
Сусана Уласівна наливала стакани чаю. На тарілці лежала здорова купа нарізаних скибок паляниці. Празникові паляниці з питльованого борошна на яйцях вже поїли, і в хазяйки зоставсь тільки один окраєць. Сусана Уласівна пішла на хитрощі: наклала на тарілці насподі купу скибок простої, з не питльованого борошна паляниці, а зверху доклала скибками білої, питльованої. Вчитель, вчительша, які ближче сиділи коло хазяйки, позабирали зверху шматки кращої паляниці, і поки тарілка досунулась до писарші, на тарілці зостались тільки темнуваті шматки простої паляниці з простого борошна.
Писарша зобідилась і не взяла до чаю простої паляниці. Вона глянула на вчительшу й примітила,, що вчительша дивиться на неї й сміється своїми маленькими чорними очима. Вчительша зумисне взяла двома тоненькими сухими пальцями скибку й трошки підняла вгору над стаканом, неначе зумисне показувала писарші та дражнилась: дивись, мов, я їм питльовану паляницю, а ти будеш їсти просту. З-під низького лоба вчительшині очі аж бризкали сміхом.