Надбавши собі грошиків, писар вже поставив собі гарненьку хату, і не хату, а домок з світлицею, кімнатою та пекарнею. Обстава в його хаті була більше така, яка буває в сірачкових шляхтичів або в міщан по повітових містах. На стінках в світлиці висіли рядки образів в фольгових та позолочених рамах (Фольгові рами позолочені не сухим золотом, а сухозліткою, чи позліткою. Це дешеве листове золото, котрим золотять недорогі ранця до образів для селян.)
В кутку на образі висів вишиваний рушник. По стінах скрізь були поначіплювані портрети царів та генералів, намальованих на папері ярими кольорами й оправлених в прості почорнені рамця. На перегородці в кімнату висіла здорова картина - олеографія недоладного московського видання, на котрій були намальовані усякі життєві спокуси: з одного боку великоруський селянин сидить за столом і кружляє горілку; з другого боку московські прикажчики п'ють за столом в садку пиво та горілку з якимись мамзелями. Ця пістрява червоно-синя мазанина наддавала світлиці веселенький вигляд. Коло порога стояла здорова зелена скриня на коліщатах, помальована здоровецькими пучками червонястих рож, і звеселяла світлицю своїми ясними кольорами. На мальованому невеличкому миснику коло порога біліли поставлені сторч рядки тарілок, тарілочок та блюдечок. В кімнатах було хоч тісненько, але чисто, тепло, привітно. Попід стінами стояв ослін з спинкою, помальований червоною фарбою, та кільки простіших, помальованих зеленою фарбою, «панських» стільців. Світлиця виглядала пістряво й мальовничо, мов перська ясна тканка з усякими квітками.
Писарша поставила на столі лампу. Писар вийняв з шаховки під мисником пляшку настойки й поставив на столі. Усі посідали за столом і почали судити й гудить благочинного та його сім'ю. Писарша звеліла наймичці зварить вареники на вечерю.
- Щось є! Щось трапилось, але що таке, то я й сама добре не вгадаю, - аж ламала собі голову писарша, - передніше колись приймали нас добре, аж цілувались, а тепер трохи не одвертаються.
- І я догадуюсь, що воно щось та є! - обізвався й собі писар. - Воно колись потім виявиться, але поки що, то й я собі аж голову ламаю, та нічого не вгадаю.
- І я примітив, що Ватя чогось насупилась, чогось вдавала з себе неприступну велику панію. Розперлась на софі, задерла кирпу вгору, закопилила губи… - додав Леонід Семенович…
- Я нігде нічого про їх не говорила при людях. Може, ти, Льоню, що ляпнув язиком за їх при комусь? - сказала писарша до брата.
- Може, й клепнув що: а хто його знає. Я так багато бовкаю, що нічого не пригадаю, - сказав Леонід Семенович.
- Хто в вас недавно був на хуторі? - спитала писарша в брата.
- А хто ж був! Був з Богуслава старий Аврум: приїздив торгувать пшеницю та просо, - сказав Леонід Семенович.
- Що ж ти говорив при йому? Оті покупці пашні - великі брехуни й переносять пльотки з села в село, мов сороки, - сказала писарша.
- Я з ним і не розмовляв. Це я добре пам'ятаю.
- А ще хто був в вас на хуторі? - спитала писарша.
- А ще хто? Були селяни, був наш батюшка, був Антосин батько. Хто ж іще? Ага! був диякон Добриловський, - сказав Леонід Семенович.
- Ота жовта лисиця? - промовила писарша.
- Отой жовтий лис, але я в його хвоста не примітив на той час, - сказав Леонід Семенович.
- За що ж він розмовляв з тобою? - спитала сестра. - Чи не говорили ви чого за благочинного, за Ватю?
- А дідько його знає, що він казав. Здається, говорив, щоб я сватав Ватю.
- А ти що сказав? - спитала писарша.
- А я сказав… Що я сказав? Сказав, як дадуть тисяч з п'ять, то свататиму, а як дві тисячі, то нехай її «задні» візьмуть, - сказав Леонід Семенович.
- То це ж та жовта лисиця й розказала усе благочинному. Так воно й є! - сказала писарша.
- Навряд чи розказала. Диякон не приятель же й не рівня благочинному, - сказав Леонід Семенович.
- Чи сказав диякон, чи ні, а я більше не піду до їх сидіть у кутку та витрішки продавать, - сказала писарша. - То цілувались зо мною, панькались, а тепер деруть носа вгору й трохи не плюють мені в лице. Ще як ти думаєш сватать Ватю, то я буду їх одвідувать вряди-годи, а як ні, то й ні! Бундючаться, неначе які генерали. А я що ж таке? І мій батько дідич, може, багатіший, ніж вони. В їх стеля з сволоками, а в мого «папеньки» гладенькі суфіти з кружалами посередині. Вчительша сидить в їх коло стола, а мене затого посадовлять коло порога, - репетувала писарша, випивши чарку настойки.
- Ватя мені й подобається. Сказати по правді, в неї гарні темні очі. Але якби дав о. Артемій п'ять тисяч, то я б зараз сватав її. Ніс в неї трохи короткий, то треба б батькові доточить його тисячами. Та й сама вона якась важка, зателепувата, наче колода в дорогій сукні, - почав жартувати та глузувать Леонід Семенович.
- Та й Сусана Уласівна не легенька. Істинно, що ступа! Йде по хаті, то аж поміст двигтить, а перейде через хату, та аж сопе, мов ковальський міх, - обізвалась писарша.
- Якби посипав поперед неї на помості просо, то перейшла б через хату та й просо стовкла! Позад неї вже б лежало пшоно: хоч зараз кашу вари! - додавав жартів Леонід Семенович.
- А в благочинного рот. Їй-богу, як верша. Якби він поставив свого рота в Росі між камінням в шумі, то риби напливло б повний рот: подумала б риба, що то верша, - обізвався писар.
- Та він і так тією своєю вершею мухи ловить. Як роздявить її, то так мухи й налетять, а він прихкає та їх тільки випльовує: лепече й випльовує! - додала писарша. - Який він смішний, як вештається по залі та тріпає руками й кісми! Я страх як люблю тоді дивиться на його.
- І ногами тріпає, і кісми, і полами. «Крутиться, вертиться й берега не держиться»: гірше од млина! - додавав жартів Леонід Семенович.
- А гордий, а гострий, а цікавий! Все в мене випитує про волосні справи, все хоче знать, до всього дошпортується. А здирливий, а запопадний, крий боже! І до княгині підскочить, і до пана підплигне! І там хіп, і тут хіп, і там смик, і тут сіп! - додавала писарша куті меду, ще й руками показала, як той смикає з усіх боків.
- І Ватя горда, неначе фараонова дочка. Сідає в човен - підстеляй їй килим. Та все в неї розмова про оперу та про оперу! Тільки й мови в неї, що про «Трубадура». Ходить, неначе та черепаха. Сяде, надметься, наче якась княгиня. А перейде через хату, то вже й втомиться; так і гепне на крісло, неначе копу жита нажала. А співає манерно, ще й дзижчить, мов гедз: дззз… дззз… Не переспівала, а продзижчала усього «Азру», - сказав писар.
А Леонід Семенович всмішки й собі почав дзижчать того «Азру», підроблюючись під Ватин голос: «Ввечері гулять ходила дочка султана молоденька…» Підроблювання вийшло дуже смішне. Усі сміялись на всю світлицю.
- Що мені благочинний! Я тут благочинний на всю волость! - репетував писар, випивши запіканки чарок зо три. - Він піп на одно село, а я піп на два десятки сілі Мені кланяється й жид, і мужик, і управитель, і пан запобігає ласки… Що мені благочинний? Я тут пан! І жид несе мені хабара, і пан бере на випас мої корови, а він один ніколи не тикне мені й карбованця в руки за послугу, навіть не подякує, спасибі не скаже. Чи часом нагрубіянить йому якийсь мужик, я його зараз в холодну посаджу. А тепер зась, панотче! Вибачай! Що для мене волосний? Волосний от тут у мене! - і писар плюнув та й розтер чоботом. - А піп отут у мене в кулаці! - і писар згорнув пальці в кулак. - Я тут губернатор справжній, а не той, що правує губернею в Києві!