На столі валявся ніж. Ватя забулась сховать його в шафу.
- Чого це тут ніж лежить!? - крикнув о. Артемій. - І чом ви не кладете ножів на своє місце?
Він вхопив ножа, мов свого ворога, поніс до шафи й ткнув його на поличку. На верхній полиці стояла тарілка з покраяною паляницею. Він зачепив тарілку, і тарілка брязнула об підлогу й розбилась на дріб'язки. Шматки й скибки паляниці розсипались.
- І наставляють же, господи, оцих тарілок з самого краєчку! Хто це поставив тарілку з краєчку та й не засунув на полицю? - кричав сердито о. Артемій.
- Та годі вже тобі! Сідай лишень за стіл та мерщій пий чай, бо ти голодний, - говорила Сусана Уласівна.
О. Артемій зібрав черепки, одніс до пекарні й швиргонув їх до порога. Йому здалося, що він ніби шпурляє ті черепки або на писаря, або на писаршу. Він вернувся в столову й виніс на тарілці шматок сала. Одрізавши пів четвертини од шматка сала о. Артемій почав їсти його з хлібом. Коли гляне він у вікно, по дворі ходять телята.
- Ой боже мій! хтось телята випустив! І хто то випустив телята з хліва? Ой лишечко! Ще позлучаються з коровами та виссуть їх! - крикнув о. Артемій.
Він схопився з місця й прожогом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.
- Та годі вже тобі гуркотіть! Сідай та пий чай! Господи милостивий! Горе мені з такою людиною! - говорила Сусана Уласівна, біжачи за о. Артемієм.
- Омельку! Карпе! Де це в нечистого подівались ті наймити? Заженіть телята в хлів! - кричав о. Артемій, стоячи на ґанку в одному кафтані.
Але ні Омелька, ні Карпа не було на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Карпо не обізвались. О. Артемій вхопив ломаку й хотів бігти заганять телята. Жінка вхопила його за руку.
- Одже ще застудишся! Геть покинь оту ломаку та йди до хати! Чи то ж годиться благочинному ганяться з ломакою за телятами? - крикнула вона на чоловіка й потягла його за руку в прихожу. - Піду пошлю наймичку, то й позаганяє телята й без тебе, - сказала Сусана Уласівна.
- А боже мій милостивий! Скрізь непорядок, нелад. І наймити десь порозходились, і телята порозходились, - бідкався о. Артемій.
- Та то твої нерви порозходились та розторгались! Йди та пий чай! - говорила до його Сусана Уласівна.
О. Артемій сів за стіл і почав пити чай. Од шуму та крику Ватя прокинулась, одхилила двері з своєї кімнати й тихо спитала в матері:
- Чи то тато вже гуркотить? Аж мене збудив. Я спросоння аж жахнулась.
- Та гуркотить та товчеться! Хіба ж ти його не знаєш? Це найшло на його оте лихо, то вже буде гуркотіть та торохтіти цілий ранок. Не виходь і очей не показуй, поки не нап’ється чаю. Не буде нікого в хаті, то й не буде до кого чепляться. Швидше викричиться, то й перестане, - сказала до дочки Сусана Уласівна.
О. Артемій сидів за столом і репетував. Він в такі години думав голосно, певно для того, щоб вигуркотітись.
- Ну, я писареві цього так не подарую! Я тут пастир! Я тут духовний отець, а він мене ганить та обносить перед слугами, перед моїми духовними овечками. Цього попускать не можна! Не можна! На похиле дерево й кози скачуть. Я тобі не похиле дерево! На мене не вискочиш, їй-богу, не стерплю! Хоч напишу до його та дам знати, що я за все дізнавсь, що там в його хаті вчора мололи язиками.
О. Артемій покинув півстакана недопитого чаю, кинувсь до письмового стола, вхопив листок паперу й написав до писаря коротеньку записку:
«Шановний Леонтію Петровичу! коли ви що говорите за мене, за мою жінку та за мою дочку, то зачиняйте двері в пекарню. Ви забули приказку, що «в хаті часом і стіни слухають, і піч слухає»; через те й виходить, що секретів ніхто не знає, «тільки одна баба та уся громада», як кажуть в приказці. Бувайте здорові, їжте борщ з грибами - держіть язик за зубами».
О. Артемій покликав наймита й одіслав записку до писаря. Наймит увійшов в писареву пекарню й передав записку писареві. Писарша саме тоді нагнулась над лавою проти печі й кришила в ринку сало на вишкварки до каші. Куховарка поралась коло припічка за спиною в писарші й, нагнувшись, заглядала в піч. Пекарня була така маленька та тісна, що писарша й куховарка, понахилявшись, ледве не черкались одна об другу.
Писар узяв записку. Двері в пекарню були одчинені. Писарша гукнула через одчинені двері:
- А що там пише до тебе благочинний?
Писар голосно прочитав записку, щоб і писарша з пекарні чула. Прочитавши лист, він тільки тоді схаменувся й зирнув на одчинені в пекарню двері.
- Еге! Я вже догадуюсь, за яку це піч він пише! Ця піч не тільки з вухами та плечима, але й з очима й язиком, та ще й гострим, як бритва. Я-бо думаю, чого вона так весело поглядала на наші вікна! А в неї, як тільки в серці заведеться гадюка, та ще й люта й куслива, тоді в неї й очі стають великодні… - говорила писарша до писаря через двері.
Куховарка, стоячи коло печі, все чула й осміхнулась. Леонід Семенович став на порозі й через поріг узяв сестру за лікоть, потяг у світлицю, а потім причинив двері. Писарша держала в одній руці ніж, а в другій - сало.
- От туди! Куди ж я оце буду кришить сало? - сказала писарша до брата.
- Про мене, криши мені в рот, бо я вже їсти хочу, тільки бога ради зачиняй двері в пекарню, коли будлі-що говориш про когось, бо піч і справді з очима, і з плечима, і навіть з ногами! - сказав Леонід Семенович.
- От тобі й на! То це в благочинного знають все дочиста, що ми верзли вчора ввечері? - сказала писарша.
- А мабуть, знають, - сумно обізвався писар, - адже ж чула, що пише благочинний?
- Це Наталія Корніївна! Це вчительша! Це її язичок вже розбрехав про нас. Та й швидка ж! Вчора ввечері ми базікали, а сьогодні в благочинного вже чисто все знають!.. - говорила писарша.
- Та то її куховарка вчора ввечері сиділа отутечки в пекарні, як ми говорили, - сказав писар. - А! погано, Тетяно! Погано, нігде правди діть.
- От тобі й на! Тепер мені буде сором і очі показать до благочинного, коли в вас заходять такі сварки та змагання, - обізвався Леонід Семенович.
- Тепер так: або йдіть до благочинного та зараз сватайте Ватю, і тоді усе піде на мир; або робіть, як знаєте! - сказав писар.
- А! шкода! А! так погано якось випало! Та й я наговорив вчора три мішки гречаної вовни… Певно, вони й за це вже знають, - обізвався Леонід Семенович.
- Та вже ж знають, хоч, може, й не все таки до словечка, - сказав писар.
- А я таки думав сватать Ватю: була надія, що виторгую-таки п'ять тисяч в о. Артемія. А тепер… тпру! або ні тпру, ні ну! - жартував Леонід Семенович. - Поміж ворогами трудно потраплять.
Писарша одчинила двері в пекарню, заглянула в ринку й крикнула:
- От туди! Кіт поїв сало! І ще один ворог на додачу! От і потрапляй поміж ворогами. А, проклята котяка!
І писарша тріснула кота по спині з усієї сили. Кіт з переляку сховався під піччю.
Леонід Семенович задумавсь. Жартовливість та веселість одразу неначе стекла з його, як стікають краплі води з гуски, коли вона вийде з води на берег. В його серці заворушилось таке почування, ніби він несподівано щось втеряв: йому здавалось, ніби хтось несподівано вкрав у його коні й воли, вкрав п'яніно, повиносив з хати дорогий сервіз, дорогі убори, забрав гроші, ще й викрав і завіз кудись саму Ватю. Це неприємне почування навело на його душу задуму й навіть смуток. Він сів на стільці й задумався, схиливши голову. Йому стало шкода, що перший план в житті, задуманий ним і начерканий хоч неясними фарбами, неясними лініями, порвався несподівано й нагло, неначе той план був витканий з павутиння, неначе один пустотливий подих легкого вітру пошматував його й розніс на всі боки.