Выбрать главу

Старий Па­на­сен­ко був пос­тав­ний чо­ловік - ви­со­кий на зріст, здо­ро­вий та пле­чис­тий, ще й те­пер гар­ний з ли­ця. Йо­го карі блис­кучі очі бу­ли й ро­зумні, і тро­хи хитрі. На йо­го чор­но­во­лосій го­лові, на дов­гих ву­сах не вид­но бу­ло ні однієї си­вої во­ло­си­ни. Йо­го жінка Мар­та вже бу­ла си­ву­ва­та, але ще кре­мез­на й пос­тав­на. Се­мен Па­на­сен­ко брав її удо­вою. Мар­та вий­шла пер­ший раз заміж за ба­га­ти­ря. Не­ще­ре­та, про­жи­ла з ним два ро­ки й зос­та­лась ба­га­тою удо­вою.

- А що, та­ту, чи по­ми­рив­ся зять з о. Ар­темієм? - бу­ло пер­ше сло­во Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча до батька.

- Оце ди­во! - аж крик­ну­ла ста­ра Мар­та.- Чо­го тобі це сло­во пер­ше на­вер­ну­лось на язик?

- Так, спа­ло на дум­ку… - якось за­ме­ту­шив­шись, обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І вже! Як­би ан­гол з не­ба при­летів в Го­робцівку, то й він не по­ми­рив би їх. О. Ар­темій ски­нув зя­тя з пи­сарст­ва, - ска­зав ста­рий Па­на­сен­ко.

- Невже? - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. І ста­рий тро­хи до­га­дав­ся, чо­го то син пи­тається в йо­го за той мир, і роз­ка­зав йо­му про всю тя­га­ни­ну, свар­ку та про всі зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем. Ле­онід Се­ме­но­вич сів на лавці й за­ду­мавсь. «Вте­ряв я Ва­тю, вте­ряв… А мо­же, старі батьки мої не за все довіда­лись га­разд… Тре­ба са­мо­му поїхать до зя­тя та за все роз­пи­тать га­разд».

І цілий той вечір Ле­онід Се­ме­но­вич був смут­ний, все за­ду­му­вавсь, лед­ве слу­хав, за що йо­му ка­за­ли батьки, од­повідав ніби зне­хо­тя. Ма­ти зго­ту­ва­ла доб­ру ве­че­рю. Ста­рий батько ра­ди си­на пе­ре­одяг­ся: ски­нув синій ста­ренький жу­пан і надів сіртук. Він поп­ро­сив си­на до гос­тин­ної й по­са­див йо­го по­руч з со­бою на ка­напі. Ста­рий лю­бив сво­го си­на, бо він зос­тав­ся в йо­го один; менші си­ни йо­го усі пов­ми­ра­ли.

Вже за ве­че­рею Ле­онід Се­ме­но­вич зас­по­коївсь і роз­ба­ла­кав­ся з батьком та з матір'ю. Батьки роз­пи­ту­ва­ли в си­на про йо­го служ­бу, а син все звер­тав на роз­мо­ву за Го­робцівку, про Ле­онтія Пет­ро­ви­ча, про Фе­сю та про їх зма­ган­ня з о. Ар­темієм та Су­са­ною Уласівною.

- Чи во­ни там вже по­ми­ри­лись, чи, мо­же, й досі ла­ються та зма­га­ються, про це на­пев­но ми не знаємо, бо й зять вже дав­ненько був у нас, та й нам не бу­ло ча­су до йо­го їздить в гості, - в кінці роз­мо­ви до­да­ла ма­ти.

- Поїду я завт­ра до їх та сам за все роз­пи­таю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То й поїдь, си­ну! Довідаєшся й нам за все роз­ка­жеш. Мо­же, во­ни вже й по­ми­ри­лись. Знаю тільки, що в ве­ли­кий піст і зять і Фе­ся не говіли в го­робцівській церкві, а їзди­ли говіть в Ко­марівку, - до­дав батько.

- Це по­га­ний знак! - ти­хо обізвав­ся син і за­ду­мавсь. Ле­онід Се­ме­но­вич ліг в постіль і дов­го не міг зас­нуть. Він дов­го пе­ре­ки­дав­ся з од­но­го бо­ку на дру­гий і все ду­мав за Ва­тю. Йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од батьківської ха­ти. От він ніби в хаті пи­са­ря, роз­мов­ляє з сест­рою Фе­одосією, сміється, жар­тує; от йо­го дум­ки по­ли­ну­ли в са­док о. Ар­темія, і він ніби гу­ляє з Ва­тею попід ста­ри­ми гру­ша­ми, потім ба­чить ши­ро­кий ста­вок. Далі блис­ну­ла пе­ред ним Рось, за­ма­нячіла греб­ля, за­ма­нячів млин… І скрізь він ніби ба­чив по­руч з со­бою Ва­тю, хо­див з нею, про­мов­ляв до неї. І ра­зом нес­подіва­но той ма­ня­чий вид Ваті не­на­че розсіявся в лег­ко­му ту­мані, ніби розвіявсь імлою. Мо­ло­дий хло­пець зас­нув міцним сном після да­ле­кої й важ­кої до­ро­ги.

Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру, як Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нув­ся. Після міцно­го сну він спо­тан­ня спер­шу не розібрав, де він зна­хо­диться. Йо­му зда­ва­лось, що він спав в своїй квар­тирі. Але до йо­го до­летів який­сь гук з дво­ру; десь куд­ку­да­ка­ли ку­ри, десь рев­ла ко­ро­ва; чийсь го­лос­ний го­лос кли­кав ко­гось у дворі, і м'який од­би­ток то­го го­ло­су лу­ною долітав до йо­го ву­ха. Ле­онід Се­ме­но­вич опам'ятав­ся; йо­го дум­ки про­яс­ни­лись. Щось приємне й ми­ле знов май­ну­ло ніби пе­ред йо­го очи­ма: то був вид не про­вор­ної до­лад­ної Ан­тосі, а вид Ва­тин. Той ми­лий об­раз при­вид­жу­вав­ся йо­му, ніби ста­вав пе­ред йо­го очи­ма, на­див йо­го. Якесь приємне по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го серці, мов по­дих ти­хо­го вітру в га­ря­чий пе­ку­чий день в спе­ку.

«Все Ва­тя й Ва­тя на моїй думці! Нев­же я її ко­хаю? Нев­же я її те­пер так ко­хаю, як не ко­хав пе­редніше? Чуд­не те людське сер­це!»

Але ра­зом з тим щось неп­риємне підки­ну­лось до тієї ми­лої згад­ки, мов важ­кий дух по­ли­ню в па­ху­чо­му квітни­ку. Мо­ло­дий хло­пець зга­дав про зя­те­ву лай­ку та зма­ган­ня з о. Ар­темієм.

- Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! - аж го­лос­но про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич і при тих сло­вах рап­том схо­пив­ся з ліжка й од­ки­нув обидві по­ло­вин­ки вікон­ниць. Яс­ний світ сон­ця по­лив­ся в вікно. Ле­онід вти­рив очі в прос­тий батьків двір, в роз­ки­дані по дворі залізні плу­ги, сіялки та п'яти­ральни­ки; далі він пе­ревів очі на мо­ло­дий са­до­чок за шта­хе­та­ми. На мо­ло­дих гру­шах та яб­лу­нях по­де­ку­ди чер­воніли перші чер­во­но­бокі здо­рові овочі. Але не по­езія повіва­ла на йо­го з мо­ло­до­го сад­ка. Йо­му за­ба­жа­лось зос­таться ту­теч­ки на ху­торі, стать хлібо­ро­бом, орать та сіяти й гроші за­роб­лять. Йо­му не по­до­ба­лась служ­ба. Батько на­ма­гавсь, щоб він йшов на служ­бу, і тільки ра­ди батька він слу­жив.

«Осточортіла мені та служ­ба! ос­то­гид­ла мені та за­лежність на службі, чи земській, чи уря­довій! Не люб­лю я ко­риться та гнуть пе­ред уся­ким дідьком спи­ну. Не­ма в світі нічо­го кра­що­го, як бу­ти не­за­леж­ним, са­мостійним. Один хлібо­роб зовсім са­мостійний чо­ловік. От би де при­го­ди­лись мені Ва­тині ти­сяч­ки! - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич. - При­ку­пив би землі, розвів більше то­ва­ру, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та доб­ра на­жи­вав і ніко­го б знать не хотів».

Мати од­хи­ли­ла двері. Її ве­ли­ка пос­тать з'яви­лась на две­рях.

- Вставай, си­ну, бо вже са­мо­вар ки­пить; кипів та й годі ска­зав. Вми­вай­ся швид­ше! - ска­за­ла ма­ти. - Батько вже спо­за­ран­ку на­туп­цяв­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва і хо­че їсти.

Леонід Се­ме­но­вич по­хап­цем вмив­ся, одяг­ся й вий­шов до гос­тин­ної. В гос­тинній ко­ло стіни на столі, зас­те­ле­но­му білою прос­тою ска­тер­тею, шумів са­мо­вар. За сто­лом сидів батько й, оче­ви­дяч­ки, ждав си­на.

- Доспав тро­хи не до обід: чи не прис­нив­ся ведмідь? А мо­же, тобі сни­лось щось кра­ще за вед­ме­дя? - спи­тав жар­ту­ючи батько.

- А я оце ду­маю пїсля снідан­ня побігти в гості в Го­робцівку до Ле­онтія Пет­ро­ви­ча. По­ба­чусь, по­ба­ла­каю, - ска­зав син, сіда­ючи за стіл.

- А мо­же, то до ко­гось іншо­го тяг­не те­бе в Го­робцівку? - спи­та­ла ма­ти. Син осміхнув­ся.

- До о. Ар­темія хоч і не за­ходь: прий­муть те­бе там не ду­же привітно. О. Ар­темій, ма­буть, зне­на­видів увесь наш рід че­рез зя­тя та че­рез Фе­сю, - про­мо­вив батько.

- Я поїду не до о. Ар­темія. Там то мені кло­по­ту про о. Ар­темія! - обізвав­ся син.

- Я те­бе без обіду не пу­щу. Фе­ся не знає, що ти приїдеш, і для те­бе не зго­тує смач­но­го обіду, - ска­за­ла ма­ти.

Після обіду Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­тав в Го­робцівку. В'їхав­ши в пи­сарів двір, Ле­онід Се­ме­но­вич уг­лядів ве­ли­ку зміну в дворі: над не­ве­лич­ким дом­ком підніма­лась ви­со­ко вго­ру на слу­пах бля­ша­на зе­ле­на покрівля; зад­ня й причілко­ва стіни бу­ли вже за­ки­дані де­рев­нею. Давніша ха­та вхо­ди­ла в но­вин дім, сли­ве як од­на тільки чи­ма­ла гор­ни­ця.

- Що це в вас за зміна? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, поз­до­ров­кав­шись з пи­са­рем та Фе­одосією.

- Розкорінюємось! На злість на­шим во­ро­гам роз­корінюємось на місці на­завж­ди! - гук­нув Ле­онтій Пет­ро­вич. - Те­пер нас не ви­ко­ре­нить ніякий о. Ар­темій. Це бу­дую справ­дешнє панське жит­ло для се­бе й своїх на­щадків.

Леонід Се­ме­но­вич смут­но спус­тив очі й по­хи­лив го­ло­ву.