– Встигнеш, орлику мій сизокрилий, все іще встигнеш – і слави нажити, й багатства здобути!
– Встигну, так. Але ж хочеться якнайшвидше… Ми й без того поспішаємо занадто: ще й двох місяців не минуло відтоді, як побачились уперше. Пам'ятаєш?..
– Ти знаєш, Степаночку, – ні!
– А от я ніколи не забуду, як перестрів тебе на околиці Прилук у перший же день по приїзді додому!
– А я ж тебе навіть не помітила тоді. Ой, Степаночку!.. – збентежена Гелена відвернулася від парубка й зітхнула.
– Зате я тебе помітив, – Степан розвернув дівчину до себе й потягнувся жадібними вустами до її вуст. Проте Гелена відсторонилася й схвильовано вигукнула:
– Але ж, Степане!..
– Що?..
– А як же я?!
– Що – ти?!
Іван при цих словах весь здригнувся: якби зараз був на місці Степана – показав би, як і чим гідно відповісти дівчині! Не те що цей бовдур…
– Як же я без тебе?.. – мовила Гелена.
– Але ж, ластівко моя! Я ж не кидаю тебе напризволяще, не відмовляюсь від твого щирого кохання. Я всього лише прошу зачекати із нашим весіллям один рік. Ось побачиш – рік пролетить непомітно…
– Степане!
– Присягаюся, що за рік цей або здобуду на службі в гетьмана славу, або героєм загину…
– Степане!!! – схоже, Гелена перелякалась не на жарт.
– …або нічого з моєї затії не вийде, і тоді кину я ту службу, повернусь до тебе, голубонько моя, щоб зажити тихим мирним життям.
Поки Гелена охкала та виснула на шиї в юнака, до болю вражена перспективою загибелі коханого на гетьманській службі, а Іван намагався прикинути, які вигоди відкриває перед ним річна відстрочка весілля цих «голубків», Степан щиро й гучно розсміявся, далі мовив:
– Облиш, Гелено, облиш, люба! Нема чого плакати по мені, доки я живий та здоровий. Не помру я, не загину – можеш не хвилюватися! Піду я служити сердюком до гетьмана, вкриюся славою – ось побачиш! Присягаюся чим завгодно! Собою, тобою, нашим коханням, Пресвятою Богородицею!.. Та хоч би всім світом білим!!! Ну хочеш – кину тобі білий світ під ноги?!
«Ах ти ж паскудник! Вилупок! Байстрюк негідний! І оце такий-от нікчема збирається світом білим розпоряджатися?!» – подумав Іван, стискаючи від гашу кулаки. Адже всі ці красиві клятви зовсім непотрібні – ні Гелені, нікому в світі.
Якщо тільки!..
Так – якщо…
А справді – чом би й ні?!
Треба подумати…
Між тим Гелена почала благати:
– Степане, Степаночку мій любий, – не треба мені світа білого попід ногами!
– Чого ж ти тоді жадаєш?..
– Тебе, соколику! Лише тебе…
– Гелено!..
– Степане!..
Дівчина обвила шию парубка руками, як хміль оповиває кремезний дуб. І обійнявшись міцно, вони злилися у довгому поцілунку, вважаючи, що бачать їхнє кохання й радіють йому тільки дерева саду, високе небо, діамантові зорі, срібний місяць та Господь Бог.
Не знали кляті паскудники, що поруч з ними, у густій тіні старих вишень причаївся Степанів товариш… тобто колишній товариш його Іван, у котрого знов запаморочилось у голові. І ладен був би утекти звідси, та не міг – бо не тямив себе від розчарування й несамовитої люті.
А коли оговтався, Степан та Гелена займалися тим, чим зазвичай займаються всі закохані від початку світу, – будували надхмарні палаци на майбутнє. Точніше, змальовував прекрасні й майже зовсім нездійсненні перспективи Степан, Гелена ж слухала його мовчки та вже покірно, не заперечуючи жодним словом. Закінчивши фантазувати щодо віддалених часів, у яких Степан бачив себе мало не гетьманом всієї Украйни, юнак перейшов до більш наближених і реальних перспектив. Зокрема, добрався й до майбутнього весілля.
І тут нещасний Іван почув своє ім'я… Знов прислухався уважно…
– Іван? Так, звісно – і його позвемо на весілля, аякже!
– Здається мені, Степаночку, він також закоханий у мене, – цілковито серйозно мовила Гелена. Івана аж пересмикнуло: знала б дівчина, що він усе це чує, кожне її слово!..
– У тебе всі закохані, моє серденько, – відповів на те Степан і міцно пригорнув до грудей дівчину, – бо в тебе неможливо не бути закоханим.
– Вважаєш, я така гарна?..
– Авжеж!
– Ну, то диви, не забудь цього ніколи!
– Ніколи не забуду, рибонько! Ніколи, серденько моє…
– Знов ти за своє! Ой, Степане, Степане!..
– Так!
– І весь світ біля моїх ніг, кинутий туди тобою?!
– Так!..
– Весь світ?! Весь-весь?..
– Присягаюся!!!
– Але ж уяви, що разом із кинутим до моїх ніг світом там опиниться і серце твого товариша…