– І навіть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до ніжок твоїх струнких!
Бідолашний Іван весь помертвів. Навіть серце його, про яке так недбало базікали нерозважливі закохані, завмерло у грудях.
– Ой, Степане! Добре, що Іванко твоїх речей не чує, – бо не сподобались би йому слова твої! Він незлий, сумирний… особливо у моїй присутності…
Гелена всміхнулась безтурботно, а Іван мало не помер на місці від посмішки тієї дівочої, яка здалась йому гіршою за розпечений жар, щойно витягнутий з вогнища.
– Та якби почув таке Іванко – ой, мабуть, і розсердився б, і накоїв би біди!
Схований за деревами хлопець знов недобре посміхнувся: недарма ж бо Гелена побоюється, як би він цих слів зрадницьких не почув! От і маєш товариша вірного: до дівочих ніжок чуже серце ладен кинути! Серце товариша.
Колишнього товариша тобто…
А він кине – негідник!!!
Бо Іван і сам би ладен був кинути власне серце до струнких ніжок Гелени. Але ж їй то непотрібно – бо вистачить з неї серця Степанового, яке вже лежить і б'ється там, немов викинута на берег риба…
А з серцем заразом – увесь білий світ…
Та Степан розійшовся не на жарт, намагаючись довести дівчині незмірність глибини свого почуття:
– Я захищу тебе від будь-якої небезпеки, люба моя Геленонько! Відведу біду, вір мені! Захищу від будь-кого і будь-чого: від тварини, від людини й навіть од виходця з того світу!!!
– Ой, Степаночку, твоїми б вустами тільки мед пити!
– Вважаєш, я марно хизуюся перед тобою?!
– Ні, що ти!..
– Тоді як тебе розуміти, любонько моя?!
– Дивись, ще нещастя на нас накличеш…
– Ми будемо щасливі!!!
– Степане!..
Розсміявся юнак, майже дослівно повторивши нещодавні Йванові думки:
– Серце моє давно вже на сирій землі перед тобою лежить, тож скажи тільки – й увесь світ там же опиниться! Жити буду – не відступлюсь від сказаного нізащо! А схочеш вбити мене – то це зробити легко: варто тобі тільки наступити й ніжкою своєю гарненькою розчавити бідолашне моє серце! Схочеш, щоби я вбив будь-кого, – вб'ю не замислюючись! От як кохаю тебе, квітонько моя! Бери, бери життя моє… та все, що хочеш, бери!!!
– А славу служби в гетьмана?.. – хитро спитала Гелена.
– І слава – теж тобі! Тому й хочу її заслужити, щоби поруч із серцем своїм до ніжок твоїх білих теж покласти.
– Разом з усім світом?
– З усім світом білим…
І знов почали вони милуватися й пестити одне одного, не помічаючи нічого довкола. Скориставшись цим, бідолашний Іванко повільно опустився на землю, де стояв – у густій тіні під старими вишнями, біля самого тину. Приліг, заплющив очі й лежав довго-довго, час від часу дослухаючись, про що воркували закохані. Проте нічого нового більш не почув, а оскільки кожне ніжне слово, сказане Степаном або Геленою, лише сповнювало серце парубоче гіркою отрутою, зрештою спробував змусити себе нічого не чути, затуливши вуха долонями.
Катування тривало ще довго (Іванові здавалось – майже вічно). Проте рано чи пізно усе суще спливає у небуття… Скінчилися й Іванові тортури: усім тілом юнак відчув, як по битому шляху, що вів від дому, зацокотіли кінські підкови. Тоді парубок розплющив очі й побачив, що ясна ніч поволі спливла, змінилася лагідним літнім світанком. Доки Іван лежав із затуленими вухами, вже й півні проспівали, і пташки потроху почали цвірінькати. Нікого не було вже ні на дворі, ані в садочку. Тільки він на траві попід тином…
І у крайніх вікнах дому (там, де кімната Гелени, ще недавно коханої до нестями!) не видно жодного вогнику. Всі у домі поки що сплять, але невдовзі всі прокинуться. Отже, краще хлопцеві забратися звідси подалі, доки ніхто його не помітив.
Іван зібрався з силами, підвівся й, похитуючись, немов п'яний, побрів геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки під ногами не захлюпала вода. Тільки тоді відчув: ступням холодно і мокро. Подивився вниз: виявляється, він забрів по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цікаво, куди ж оце його занесло?..
Несподівано на думку спав початок тужливої пісні:
Звісно, струмочок цей – не річка Ятрань. Проте про дівчину – оце вже точно!
Дівчина справді гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Києві подібної не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплі.
Між іншим, їй не треба навіть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домі служниці є. А Гелені б лише біля вікна у світлиці сидіти, юнацькі серця бентежити, вільну волю у вільних людей красти, собі під ніжки точені кидати…