Дуже кортіло спитати: «Кого Ваша милість зраджували протягом життя?» – проте з безмірної поваги до графа (а його повага все ж таки лишилась безмірною, попри почуте зізнання) Пауль мовив трохи інше:
– …хто саме зраджував Вашу милість?
Рипнуло крісло, Великий Магістр трохи повернув голову у бік юнака, скосив око і пробурмотів крізь стиснуті зуби:
– Ну вже точно не ти, хробачок…
– Ваша милосте!!! – Пауль кинувся на коліна, припав до руки Великого Магістра, що покоїлась на підлокітнику крісла, і палко припав щокою до його тонких пальців, холодних та надзвичайно білих, немовби уся кров у жилах принца давно перетворилась на молоко. – Ваша милосте! Ну, як Ви могли таке тільки…
– Н-ну!.. – плавним рухом граф прибрав руку подалі від юнака. – Сідай на місце, хробачок, і не бійся: нічого подібного я навіть не думав – бо в іншому разі ти не перебував би зараз при моїй персоні. Заспокойся, кажу, і сідай…
У безбарвному голосі Великого Магістра раптом брязкнули нотки роздратування, тому Пауль поквапився повернутись на своє місце, але спитав наполегливо:
– Тоді хто?
– А ти як гадаєш? Саме від тебе я хотів би почути, хто, на твою думку, міг зрадити мене? Відповідай-но.
Пауль заплющив на мить очі, уявив милі серцю, проте давно (аж цілий рік!) недоступні обриси, й відповів, здригаючись при кожному слові:
– Мабуть, то була дівчина, Ваша милосте. Дівчина, яку Ваша милість щиро покохали, проте вона виявилась недостойною чистого світлого почуття, оскільки…
– Отже, ти вступив до братства вільних каменярів через поразку в коханні? – Великий Магістр немов крижаним ножем різонув палкі слововиливи Пауля, і той миттю замовк. – Бідолашний мій хробачок…
– Так, Ваша милосте, ви вгадали, – у голосі юнака забриніли сльози. – А Ваша милість хіба так не вважають?
– Ну чому ж… Я тебе добре розумію. Тим паче, од самого початку віків і донині історії розбитого кохання схожі одна на одну, мов брати-близнюки. Кому ж іще знати про це, як не мені!..
– Звісно, Ваша милосте! Адже Ваша милість живуть вічно…
– Скажімо так: я бачив різні часи й народи, – прошепотів граф.
Проте не звернувши уваги на уточнення, Пауль вів своє:
– Такі історії почали коїтися з бідними хлопцями, відколи Бог створив цей несправедливий світ!
– Обов'язково незаможний парубок зустрічав вродливу дочку заможних батьків, – підхопив Великий Магістр, – обов'язково закохувався в неї, а дівчина, звісно, відповідала взаємністю. Проте батьки давно вже пригледіли іншого нареченого. Для їхньої доньки шлюб цей був вигідний у всіх відношеннях, крім одного – дівчина все-таки кохала бідного студента… та зрештою слухняно мирилась із батьківським вибором й вінчалася з нелюбом.
– А я лишився ні з чим, – сумно констатував Пауль.
– Ну, припустимо, не зовсім так, – заперечив граф. – Бідний студент – себто ти – вступив до братства «вільних каменярів», сподіваючись оволодіти таємними науками та отримати надзнання, за допомогою якого розраховує повернути ситуацію на свою користь. Хіба ж не так, хробачок?..
Великий Магістр промовив це з кам'яною впевненістю, причому обернувшись не до Пауля, а до палаючого каміна. Юнак навіть не відразу второпав, що граф все-таки звертається до нього, а не просто розмірковує вголос. А зрозумівши, так і затремтів на своєму стільці: адже здогадка принца виявилась чистою правдою!
– Звідки Ваша милість знають…
Великий Магістр лише зітхнув:
– Облиш, хробачок. Відколи існує світ, – а утворений він дуже-дуже давно, повір мені на слово, – в ньому нічого принципово не змінилося. Краще скажи, як звуть твою пасію?
– Гретхен, – бідолашний Пауль аж схлипнув, не зумівши стримати пристрасних почуттів.
Здавалось, вони давно вже вщухли й назавжди поховані у найвіддаленіших куточках душі… Та варто було графові здмухнути з них легенький сірий попіл, як почуття ці знов зашарілися й розжарили невтамовану колись спрагу нерозділеного кохання. Це було дуже й дуже болісно, проте юнак раптом зрозумів, що навряд чи у цілому світі є щось… щось цінніше за такий от душевний біль… І за її світлий образ, такий недоступний тепер…
– Ну що ж, хробачок, не стану приховувати: і я теж колись був закоханий, – прорипів Великий Магістр, – і вважав, що у цілому світі ніколи не було та й не буде вже дівчини, прекраснішої, вродливішої й милішої від моєї коханої. Принаймні, мені так здавалось… Тільки було це не тут і не зараз, а давно-давно. І за тридев'ять земель…
Граф повільно простягнув мармурово-білі руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвічували через напівпрозору шкіру пальців, долоней та зап'ясть.