– Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…
– Степане!.. – із докором мовив товариш.
– Що?
– Знов ти за своє?!
– Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.
– Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!
– А я й не брешу зовсім!
– А от і брешеш!
– Собака твій бреше!
– Так нема ж у мене собаки…
– Тьху!..
Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.
Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потім цілий день не розмовляли, лише курили маленькі глиняні люльки та смикали рідкі, м'якенькі ще вусики, але все ж поступово відновили не надто приязні, проте все-таки доволі дружні стосунки: справді, шлях із Києва до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, ніж самому…
Іван навіть погодився йти із Степаном до кінця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовілий батько, козацький сотник, старший із трьох братів Раковичів. Щоправда, подумки Іван продовжував насміхатися над Степановими побрехеньками: ні, справді, це ж, мабуть, треба самому щиро повірити у власні вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправді ж, певна річ, вигадувати!) все нові й нові подробиці з дитячих років, нібито проведених у батьковому маєтку, покійну матір, челядників…
Іван знав, чого варті подібні побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батьків, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинішнього літа. Юнак просто хотів дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маєтку», Степан зніяковіло потупцює біля закритих воріт, потім плюне на дорогу й, ховаючи брехливі очі, зізнається товаришеві в усьому. Тоді Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоїми б вустами тільки медовуху пити, борща з пампушками їсти». І тоді…
Ні, тоді підуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Січ. Неспокш дедалі більше поширюється Украйною, велика біда зріє у повітрі. Так буває перед грозою, коли блакитним небом пробігають лише перші табунці легеньких білосніжних хмаринок, що поступово змінюються юрбою важких, напоєних зеленувато-свинцевою вологою хмар – і от вже на землю, на жовті від жита лани, на ліси й луки падають потоки води, сліпучі блискавки або навіть град…
Так, щось назріває зараз в Украйні – либонь, щось таке, як за часів Хмельницького чи Сагайдачного. А у періоди неспокою місце юнаків не у тихих академічних класах і не вдома, а на островах посеред Дніпра. Тим паче, справжнього дому в них немає – тож нехай стане їхньою домівкою, їхньою ласкавою матінкою славна Запорозька Січ, що споконвіку приймає таких-от безбатченків, дозволяє їм в люди вийти!
Момент істини наближався невідворотно: після ночівлі під розкидистим дубом, що стояв обабіч дороги, юнаки рушили на світанку в недалеку вже путь і години за чотири побачили на небокраї контури містечка. Це й були Прилуки, де нібито знаходився вигаданий маєток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутнє розвінчання, здається, аніскільки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи відносно нову тему, що її вони поки не встигли обговорити як слід. Набрівши позавчора на черговий хутір і цілих півтори години проспівавши псалми, юнаки залишились там на обід. І тоді почули від господаря, що сам гетьман набирає нових сердюків.
Потрапити у гетьманський почет! Поряд із такою перспективою блідла навіть ідея податися на Січ… Звісно, бідні хлопці могли тільки заздрити щасливчикам, котрі невдовзі присягатимуть на вірність Яну Мазепі й відтоді супроводжуватимуть його скрізь і всюди, готові накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив їм рівно до вечора того дня, коли хутір залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаївся, глибоко замислився й лише сьогодні зранку, вже на самій околиці Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батькові шепнути – і бути йому сердюком на службі в гетьмана! Отоді всі побачать… І так далі.