Відчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити інших зайвих речей), сотник знов посміхнувся до Івана й мовив:
– Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзі ми відобідаємо… До речі, ви, хлопці, бодай щось їли зранку?
–Їли те, що із позавчора лишилося, – хліба пожували, цибулею закусили, водою зі струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трішечки здивовано, не в змозі розгадати причини різкої зміни його настрою: адже наскільки він пам'ятав, у веселому настрої чи не в гуморі, але батько виявляв бодай трішечки гостинності до будь-кого – до старого й молодого, до знатної персони чи до останнього злидаря. А тут раптом…
– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.
І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:
– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…
Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:
– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.
І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:
– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..
Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.
Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на задній двір, сотник із сином у повному мовчанні увійшли до світлиці. Тут Степан побачив, що його потаємні підозри справдилися повною мірою – в кімнаті був повний і зразковий порядок, ніде ні зайвої порошинки, ані павутинки. Схрещені шаблі як і раніше висіли по стінах, на полицях акуратно вишикувався розмаїтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевіряв, чи щільно причинені двері, юнак нарешті дав волю обуренню:
– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…
– Бо є на те причина.
Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:
– На все у цім світі є причина, синку…
– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:
– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.