I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.
А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.
Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.
— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.
Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.
— А ну скажи щось?
— Ну що вам сказати?
— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.
— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?
— Ну. Чорний. Наприклад.
— Окей.
От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.
Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.
— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.
Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.
— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.
На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима:
— Не можна отримати соцiальне страхування за туристичною вiзою.
Може, Юра не знайшов би й Блюз Бару, якби не один спiвмешканець по школi на Конгрес Стрiт. Остаточно зневiрившись у можливостi вiдновити знищений ураганом i повiнню новоорлеанський дiм, спiвмешканець вирiшив валити до своїх в Атланту.
— Зразу треба було валити, — сказав спiвмешканець.
Юра просто пiшов замiсть нього на змiну на шосту вечора.